Сіпання ока. Невимовна втома. Страх. Думки, що тиснуть на тебе… І Надія… І безцінна мрія. «Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей. А тепера я в тебе остатню надію вложила. О не згасни ти, світло безсонних очей!»

Задовго до цього.

Ні для кого не секрет, що кожна людина прагне знайти своє покликання, сенс буття. Думки про майбутнє з’явилися в мене дуже рано. Не можу сказати, що вирізнялася з-поміж інших дітей. Ні! Але завжди думала про призначення в житті. Багато хто не може вирішити, що приносить радість, але це точно не про мене, бо поставлена мрія завжди мотивує робити все задля неї.

Одного дня ще в 4 класі мала йти до лікаря. Звичайно, як і всім дітям, було страшно. Але, попри це, для мене люди, пов’язані з медициною, – герої. Вони ведуть боротьбу, хапаючись за тоненьку ниточку  життя людини, не даючи хворобам забрати найцінніше. Тож після прийому лікарка дозволила залишитися в неї та поспостерігати, як вона працює.

І тоді відлік часу для мене просто зник. Не знаю, скільки там просиділа (годину чи дві), але тоді зрозуміла, що це те, чим хочу жити: віддавати серце та робити світ кращим. Ось вона – моя мрія!

Отже, мета є: за будь-яку ціну стати лікарем. Усе вказувало на те, що я на правильному шляху. Адже сумнівів не було ні краплі. Незабаром і біологія стала улюбленим предметом. Щодня я прокидалася й розуміла, що мрія все ближче й ближче.

Згодом обрала університет, у якому хочу навчатися та почала готуватися задовго до вступу. І тут…

Перші два тижні підготовки через занадто великий обсяг інформації я валилася з ніг. Не встигала нічого… Коли виснажувалася – допомагали характер й упертість. Поступово якось звикла. Життя від занять до занять нагадувало нескінченний лабіринт… Заплутаний…

Минуло пів року. Стомленість у періоді – найбільш вдалий опис мого стану. І все наче втрачало сенс. Улюблені речі перестали радувати. А ще уїдливі  думки: «А якщо в мене не вийде?» або «А якщо я погано складу іспит?» Вони, як ті злі дикі собаки, гризуть тебе, зачіпаючи найтонші струни  душі…

І раптом Лесине: «Я вже давно інших мрій відреклася для тебе. Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя. Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, і тепер вже немає мені вороття»… Чи це не про мене?

Але не випадково ми з класом на канікулах ідемо на екскурсію в медичний університет. Чи пробували ви, хоч і на хвилинку, але побути справжнім лікарем? Ніколи не зможу передати тих вражень!  Це ейфорія, сплеск емоцій, розуміння: усе, що робиш, усе, для чого живеш, – не дарма. “Мріє, не зрадь!!!”

Те Лесине коротке звертання знову додало сил, змусило тримати траєкторію на омріяне, хоч і нелегке. Та перемагає той, хто йде!

Я вже в дорозі! Бо «… людина нібито не літає…А крила має. А крила має!» (Л.Костенко). І крильми тими є й твоє слово, моя нескорена Дочко Прометея! Змагаймось за нове життя!

Поділитися з друзями