Відкидаюся на спинку стільця, заплющую очі, вслухаючись у шум машин за вікном. Не люблю я вечори. Вони оголюють ті думки, що вдень ховалися за музикою, яка без упину грала в пошарпаних часом навушниках, за щирими усмішками й дружніми обіймами.
Та й коли це взагалі почалося? Проводжу пальцем по холодному склу дисплея, відкриваю список друзів. Гортаю вниз – і спогади хвилею проносяться перед очима. Господи, чи це та людина, що її я якихось півроку тому називала другом? Іпокрит, зрадник… Ну, а хто ж тоді я? Чи то дійсно час так майстерно відсіює непотрібних людей із твого оточення? Мабуть, та це вже не суттєво…
Яскравий гучний свист пронизує повітря, силоміць вириває мене з думок. Заварюю чай, притуляю холодні долоні до горнятка. Теплий напій був тою відсутньою ланкою сьогодні. Чи зробить він мій день кращим? Навряд. Лишень пом’якшить його закінчення. Дістаю книгу з полиці й облишаю все інше. Якщо чай був м’яким знаком, то це крапка. Логічний кінець.

Поділитися з друзями