Мабуть, забулися б мені твої слова, якби не пісня солов’я, що лунала в унісон з голосом твоїм без жодного сум’яття. І плавні рухи немов спокійний океан, який несе погляд твій, мов корабель, що пливе в далеку гавань поривань душі. 

Тож нехай лавка стане пристанню наших кораблів, що не раз зустрічалися в морі, маючи різні курси й вітри, що несуть нас в інші  країни. Сподіваюся, ще не раз з тобою ми зустрінемось ось тут. На нашій, щоправда, забутій, лавочці зізнання – причалі бід, думок та почуттів. 

Після довгих, незакінчених розмов і обіцянок ти зможеш припливти сюди. А тут, у вирі думок, мабуть, на щастя, буду я. Щоправда, сама… бо так і не повернешся ти в гавань наших мрій і каяття.

Поділитися з друзями