І все, що з тобою колись було, більше не має жодного значення. Будеш питати, чи чекала  на тебе? Ти призначав зустріч уві сні – і я полювала на неї, хапаючись за лозиння, спускалася глибинними стежками невідомого світу. Схопи мене за руку й поведи за собою. Забудь про мовчання, адже скоро через пори твоїх вуст литимуться лише солодкі краплі з літер. Але й вони не матимуть жодного значення…

Задивляюся на тебе: невиразні зелені очі з відблиском теплого літа. Чи то лише плід моєї уяви, міражі? Чи, може, я зовсім не блукаю з тобою, а то тільки гілля торкається мого тіла?

У кімнаті наших споминів завжди в’яли квіти, може, їм не вистачало долонь, які б від щирого серця подарували їх? Чи світла, бо в цій кімнаті завжди були зашторені вікна. Прокидаючись уві сні, відчиняю віконця. І себе разом із ними. А там… шум стиглих вишень.

Давай розчинятися разом зі звуками, наче чорнило у воді. Світ завжди зупиняється перед вічністю, коли ти промовляєш до мене. Дезінфекція моєї душі відбувається тоді, коли чую звуки твого голосу. Чарівні звуки чоловічого тембру. Такий собі солодкий мед із горіхами… І все ж таки, хотілося смакувати цілу вічність. Але насолода тривала недовго.

Побачивши відчинене вікно, ти зайшов тишею, наче повітрям в мені перестудженим. Чи можна, я торкнуся тебе прозою? Один дотик – і ми повернемося до того ж літа. Там серце твоє, сполохане звуками. Там голос твій, наповнений силою.  Давай торкатися одне одного просто зараз у цій безодні. Чи ми в минулому, чи в майбутньому? Я вже й не розумію. Але переконана, що моя кров – то сік вишень, моя душа – то кімната, де завше в’яли квіти без тебе. Хоча ми разом тільки тоді, коли сон стукає у свідомість, але я все одно чекаю на тебе в нашій реальності.

І все ж таки… Ти впевнений, що все наше минуле більше не має жодного значення?..

Поділитися з друзями