Жовтий… Мені завжди говорить моя «Хрещена фея» , щоб я вилазила на сонце. Згодна, там тепліше, але настирно сиджу в тіні під жовтавим соняхом. І ні, не з полотна Ван Гога.
В очі впадає залитий небесним золотом степ. У нього точно палають щоки від моїх думок про нього. Десь неподалік гудуть бджоли, а бурштинова пасіка чекає завершення денної зміни. Лимонні горизонти зовсім скоро перетечуть у шафранові акварелі. Воскове обличчя гріє подихом вітер-гульвіса. Солом’яні дахи стареньких хат схожі на лялькові будиночки, а велетенська щиро усміхнена дитина бавиться крихітними іграшками, подарованими мандариновим сонцем, що скотилося на бік блакитного блюдця.
У цьому світі не місце сірим будням. А я споглядаю теплу жовту красу все ще під тим же соняхом у тіні. Можливо, скоро вийду на прогулянку за руку зі щастям у диму спаленого жита… Можливо…

Поділитися з друзями