Поставлю чайник закипати й червоніти на газову плитку та намажу тости свіжоприготованою арахісовою пастою. У чашку неквапливо покладу дві ложки кави. З вершечком. Заллю киплячою водою й навстіж відчиню заквітчане весною вікно. Відразу ж обличчя вмиється плачем неба. А я чекатиму на тебе в гості, шибенику дощу, художнику моїх почуттів і думок. 

Присядеш на крісло навпроти каміну й дзвінко співатимеш мені дещо недолугі пісеньки. Знаю, що ти не полюбляєш каву, тому принесу шипшинового чаю. Сподіваюся, що пара не спече обличчя… 

Млосно від сирого дотику до душі, але я готова страждати. Тільки тобі б затишно було жити в моєму крихкому світі. Зачиню дверцята, що ведуть до виміру думок. Не треба поливати зливами й так розм’яклі мрії. 

Ховатимусь під землею, а ти, невгамовний дощу, умиєш позолочені сонцем квіти – і здійметься над нашим Всесвітом райдуга. Не ховатимуся, а оселюся назавжди…

– Бувай! До зустрічі наступного літа під тією ж веселкою!

Поділитися з друзями