Прошу, не забирай у мене моє. Той ґрунт, що пахне суницею. У нього проросла моя суть. Мені нікуди звідти подітися. Тут моя бабця збирала колосся, там її хлоп виписав корів. Боже, цей запах вкриває спину сиротами. На чужині ж нічого не пахне, розумієш?

Прошу, не виривай з корінням. Так хоча б є за що хапатися в миті марення. Наприклад, за слова неживих людей, від яких чомусь найбільше хочеться встати. За маєтки давно забутих купців, за дерусифіковані назви скверів. За зорі, які найліпше видно саме в моєму вікні, бо ті миготять на дитячій стелі. Прошу, дай ще хоч раз напитися тої живої води із батьківщини мандрівного філософа. Йому триста років уже, повір, він допоможе впоратися з відчуженням. Бо моя битва триває вже сотню років, хоч астрономічно минуло сім місяців… Я не вірю в магію чисел, але може хоч цей буде щасливим? Прошу, не покидай мене в секунди сумнівів, мій коханий образе дому. Миготи, як ти вмієш, на всі 603 тисячі кілометрів квадратних свободи. Це допомагає писати твори. Бо якщо хтось наважиться відбирати ще й силу слова… 

Навіть вигадувати такого не буду, не дай Боже подібне справдиться. Краще домовлятися будемо. Ти лишаєш мені землю, запахи й зорі. Решту світу допоки вивчатиму. Бо ми з тобою під одним небом, красуне. А маєтки й назви — у пам’яті.

Поділитися з друзями