Небокрай. Сідає сонце, і вечір такий тихий і спокійний. Не вистачає лише тебе…

Пишу листа тобі, бо нарешті зрозуміла, що стільки років ми жили марно. Ти так і не навчився грати на гітарі, а я так і не змогла плідно заримувати жодного рядка.

А пам’ятаєш, як обіцяв одне небо на двох і промені сонця в спільну фіранку. Але буває й так… Не все те солодке, що пахне млосно… Але знаєш, мені дійсно прикро, що все змінилося…

Небокрай. Світає. Я йду додому вже одна, та сліз на очах уже немає…

Поділитися з друзями