Мої ноги колола свіжоскошена трава. Я намагалася щось із цим зробити, але не придумала нічого кращого, аніж просто розправити спідницю, яка так нагадувала волошкове поле, і всістися зручніше. Легенький вітерець тим часом бавився з шовковою стрічкою, несміливо обіймаючи за плечі. Але коли я ввічливо спробувала відмовитися від його залицянь, він чимдуж дмухнув на сторінки пригодницького роману й відкинув історію на тисячу речень назад!

Моє обличчя ледь не луснуло від сміхотворного обурення, а я відчула щось абсолютно не схоже на розповідь у книжці. Серце тьохнуло — соняшник. Мій ніжний квиток у літо… 

Я зірвала його ввечері, коли вперше побачила неосяжну любов соняхів до сонця. Здається, то був серпень. Перший урок фотографування. Хоч і не спіймала жодної миті за хвіст, мені вдалося вдихнути любов сонцепоклонників. Тоді нас і підхопив ирій: нові стосунки та п’янкі мрії закружляли в шаленому темпі. Свіжість, сила, сподівання, сум’яття, сумніви, страхи…

Бррр… Вітерець згорнув мою книжку. От же ж невгомонний! Утім, треба було тікати ще тоді. Він любив би мене ціле літо, і цього було б достатньо. Адже як соняшники відвернулися від сонця, так і мої емоції завмерли в очікуванні тепла.

Поділитися з друзями