Її дім іще стояв. Вона блукала світом. Так дивно: вперше не хотілось. Тепер в її малесеньку валізку вмістилося дійсно лишень те, що було потрібним. Коли назад? Болюче це питання. Туди, куди кортіло найбільше, найближчим часом — їй не можна.

Думала. Вона ж завжди перелітала: себе людино-світською вважала. Чи змінилося це все?

Не хрестоматійні вірші досі в голові, є вишита сорочка й бабина хустина. Та її серденько билося туди: у сторону, де квітне Україна.

Як вийшло так, що перелітна птаха, раптом усвідомила свій дім? 603 тисячі кілометрів свободи, піднесені до квадрата її мрій…

Питання. Прив‘язаність звідки? Сентименти, притрушені дитячими спогадами: вона ж начебто їх не мала… адже ніби то це дозволяло їй бути пташкою. Чи було те усвідомлення — обманом?

(Ти українка, шепотіла діброва… розкажу нині звідки. Й чого не омана¿)

Ти завжди була не прив‘язана до місця. То є добре. То допомагало відкривати світи. У тебе в серці було щось, чого не могла ти зрозуміть. Вважала, що бути перелітною дозволяє саме ця здібність.

А от зараз — твоя спрага до самісінького дому, відродилася у твоїх жилах. Ти насправді знала завжди, що тримає тебе у світі. Розуміння хто ти така. А часто його дає Батьківщина. Ні, це не завжди про місце народження: це скоріше про твоє коріння. Знавши витоки й не зламавшись ти змогла відростити крила.

Серденько, у тобі воно б‘ється справжнє. Свобідне. Куди б тебе не відкинуло зараз, усередині справді є Україна. Ти можеш називати це як завгодно, але сьогодні я скажу, що там дім. У тобі завжди було відчуття цього спокою. Воно справжнє. Не зраджуй їм.

Бо саме завдяки цьому відчуттю, ти не асимільована дика птаха. Ти представниця свого світу. Усередині. З домом. І ти матимеш змогу повернутися. І потім знову відлетіти..

Поділитися з друзями