Нотатки з подорожі

День перший

Прокинувшись теплим, але дощовим ранком і прямуючи на запах, скуштувала смачну яєчню з сосисками. А далі – година потягом, який нібито знав найцікавіші та найпрекрасніші краєвиди Альп. Життя в той момент здавалося крихтою порівняно з буденністю.

Біля підніжжя гори Пілатус ми одразу пересіли на інший потяг і нібито стали справжніми птахами, бо здавалося, що земля дала нам змогу відірватися та розправити крила. Це було неймовірно. Ось і вершина висотою більше двох кілометрів, тож коліна тряслися. Саме тоді я відчула себе справжньою гуцулкою, бо навкруги були гори, долини, звуки трембіт та де-не-де корови, що паслися на полонинах. 

Уже під’їхавши до будиночку, потрапили в обійми дощу, що радше був схожим на водяну стіну. Одягнувши дощовики, швидко бігли додому. Навколо ні душі: усі намагалися сховатися під виступами дахів, парасольками, каптурами, та дощ не жалів нікого. Поки бігла,  насолоджуючись-таки плачем неба, ураз зрозуміла, що моє взуття геть змокло. Але ж усе інше порятував дощовик!

Наївшись на ніч малини та полуниці, усміхнена й спокійна вмостилася в ліжко й навіть не помітила, як заснула. 

День другий

Прокинулася набагато пізніше, бо за вікном ще досі дощило… Незважаючи на погоду, вирішили розвідувати нові місця. І нам поталанило, бо небо вияснилося, без жодної хмаринки. Прогулявшись старим Берном та зазнімкувавши неповторні споруди, ми зустрілися з… ведмедями. Справжнісінькими! Просто на березі гірської, але каламутної річки. 

Далі вирішили піднятися на вершину, попередньо розвідавши, що там є парк квітів. І воно того вартувало: неймовірні клумби й неповторний краєвид. Ми змогли побачити усе місто, не встаючи зі зручної лави посеред райдужного цвіту.

Та хто ж зупиняється на досягнутому? Не ми! Зібравши силу і втомленість у кулак, ми піднялися на височенну вежу. 394 сходинки! Ось де я зрозуміла, що боюся висоти! Але… неповторність зачарувала!  

День третій невдалий день, або Хто вкрав погоду?

Цей день, як на мене, розпочався дуже невдало. Пішов дощ, ми не встигли на трамвай, ледве не запізнилися на поїзд, який прямував до величної гори Рігі. Та вже пересівши на інший потяг, насолоджувалися краєвидами: і гори, і ріки, і долини, і водоспади. Та… недовго, бо густий туман заховав її щільною пеленою, а згодом перетворився на дощ. Які там екскурсії, коли ми просиділи під парасолькою в очікуванні наступного потяга. Добре, що там працювали гарячі батареї! Це хоч якось зігрівало ноги й душу. 

Може, краще музей? Ляльок! Переступивши поріг дитячого раю, відчула себе маленькою та беззахисною. Як кажуть, вік не має значення, бо в душі ми завжди залишаємося дітьми. І той час, який я провела у музеї, здавався неповторною миттю. 

Раптом, уже на виході, я відчула на собі чийсь погляд. Спочатку мене це налякало: на мене дивився старий похмурий ведмідь. Він сидів на полиці один, і склалося враження, що ця лялька стереже музей від самого  відкриття. Завжди… Хм, а може, то він наганяв хмари, підштовхуючи відвідувачів до музею? Саме тоді я й зрозуміла: ось хто вкрав погоду! 

День четвертий

Устали о шостій, збиралися на поїзд, бо хотіли, щоб цей день пройшов максимально активно. Насправді, це було складно, бо їхати треба було досить довго. Проте реклама обіцяла, що в цьому місті неперевершена атмосфера. Атмосфера гідної старості. Здавалося, що всі будинки перенесло машиною часу з середньовіччя. Таку кількість соборів та храмів я ще не бачила ні в одному місці. Воно й не дивно, бо саме місто так і називається – Сант (Святий) Гален. А скільки українських прапорів на вікнах – одне  задоволення й гордість зі сльозами на  очах… 

Наостанок – музей текстилю. Жаль, що тільки німецькою, тож зрозуміла не все. Але надивилася! 

День п’ятий

Це був найнасиченіший день. Сьогодні я зрозуміла, що немає межі кількості кроків та відвіданих міст за день. 

Спочатку ми приїхали в Цюріх, де, прогулюючись старим містом, насолоджувалися краєвидами та архітектурою. На жаль, усі церкви та собори були ще зачинені, хоча, можливо, це й добре, бо інакше ми б звідти ніколи не вийшли й не відвідали б наступну зупинку… 

Солодощі, солодощі й ще раз солодощі, бо приїхали, а точніше припливли, на шоколадну фабрику! Спочатку нам просто розповідали історію шоколаду, рецепти, використання. До речі, було дуже цікаво! Окрім того, я ще й практикувалася в англійській, бо саме нею звучав аудіогід. Але найцікавішою стала дегустація. Спочатку рідкий шоколад, потім твердий, а наприкінці… цукерки. Солодкий рай! Ще й фірмовому магазині залишили сотню євро.  

Далі – Люцерн, відомий старовинним критим мостом з малюнками на стелі, левом, вирізьбленим у скелі, і фонтан поруч. Кажуть, якщо кинути туди монетку, то обов’язково повернешся. Це насправді працює, бо 5 років тому ми це вже робили саме тут – і повернулися. 

На жаль, у потязі трапилася поломка, тож мусили вертатися з пересадкою в Олтені. 

Загалом день пройшов продуктивно: 21000 кроків і 6 відвіданих міст. 

День шостий

Сьогодні вирішили залишитися в Базелі. По-перше, тому що були втомлені після вчорашнього, а по-друге, тут є зоопарк. І сьогодні було навіть краще, ніж учора.

Зоопарки – то, звісно, круто, але мені більше подобаються парки, де до тваринок можна підходити, хоча це й страшнувато… Тож я одразу починаю тікати. У цьому зоопарку багато тварин вільно прогулювалися. Я отримала тут масу задоволення. 

Далі часу не гаяли й пішли в анатомічний музей, де всією сім’єю зрозуміли, що лікарем із нас ніхто не хоче бути. 

А в кінці дня сталася дивна історія: ми перекусили у Франції, купили продукти в Німеччині, а повечеряли у Швейцарії. І все це тому, що в Базелі знаходиться міст трьох країн. Відвідали 3 країни за вечір!

День сьомий

Сьогодні теж залишилися в Базелі. Спочатку натрапили на фармацевтичний музей. Деякі фактів та експонати мене вразили чи навіть налякали. Далі – музей паперу: нам розповіли й показали, з чого його виготовляли, як друкували й зшивали книги. Було неймовірно цікаво, але для мене й досі залишається загадкою, для чого використовували млин у виготовлені паперу. 

По обіді сіли на лавку перед самісіньким Рейном. І що? Люди в купальниках на якихось подушках пливли за течією. Куди, для чого? Виявилося, що це працівники офісів так перепочивають в обідню перерву. Вони складають весь свій одяг у ці подушки й пливуть, насолоджуючись природою. 

Сьогодні ми попрощалися зі Швейцарією, попрямували до вокзалу, звідкіля починалася наша довга, сповнена веселощами та перешкодами подорож далі. 

День восьмий

Прокинулася я вже в Німеччині, щоб пересісти  на інший поїзд у Данію, до Копенгагена. Але нас чекали нові пригоди: потяг виявився переповненим, і п’ять годин їхали стоячи. Важкувато…

Наш готель здував, ми прозвали його «кампусний», бо було відчуття, що ми в поїзді: номер маленький, але затишний. А коли лягаєш у ліжко, то відчуваєш себе нібито в окремій кімнаті з розеткою, світлом і полицею. Та родзинкою на торті стала кухня на самісінькім даху, звідкіля було видно майже все місто. 

Велосипедів у цьому місті більше ніж людей: усі на двох колесах. Нам дуже пощастило 24 серпня, у День Незалежності України, зустріти земляків  у вишиванках та з прапорами. Разом з ними ми слухали виступ хору  «Щедрик». Було неймовірно цікаво та приємно, навіть сльози виступили. Це було дуже емоційно й неповторно. 

День дев’ятий

Ми в Копенгагені. Містичні вулички, старовинні церкви, казкові пам’ятки, темно-блакитні води в каналах. Загалом життя спокійне, ніхто нікуди не біжить, усі живуть так, як їм хочеться. Але, як кажуть, дощ дуже любить Копенгаген, і це правда. Увесь день ми намагалися втекти від нього, і, як не дивно, нам вдалося. А от більше всього мене зацікавила архітектура. Чому вона така стримана? Чому будинки фарбували в червоний колір? Чому старі будівлі визирають із під сучасних офісів? Питань багато. Пішла шукати відповіді.  

День десятий

Цілий день прогулянок та свіжого повітря пішли на користь. Я була втомлена, але щаслива. 

Наприкінці дня ми накупили ягід та сіли на поїзд, який відкрив на шлях у нову подорож. 

День одинадцятий

Цей день почався дуже рано, майже не спала, бо як тільки ми прибули в Стокгольм, довелося сидіти на вокзалі вночі п’ять годин в очікуванні наступного поїзда. І дещо мені здалося дивним: у Швеції вночі на декілька годин зачиняють вокзали. 

Та не зважаючи ні на що, ми все ж таки дісталися кінцевого місця призначення, де нас зустріли родичі: моя хрещена мама з сім’єю. Не гаючи часу, подалися до них на дачу. І ось де почалася казка. Озеро, ліс, травичка після дощу та прохолодний вітерець. Навіть запах тут інший. А скільки ягід та грибів… такого я давно не бачила. 

Вечір промайнув непомітно в колі сім’ї та дощику, який накрапав за вікном. 

День дванадцятий

Цілісінький день лежала та насолоджувалася краєвидом. А  ближче до вечора ми пішли гуляти. Напевно, це була не найкраща ідея, бо комарі… Таких великих ще ніде не бачила. Але природа приголомшлива, особливо коли заходиш у глибину лісу, то відчуваєш себе казковим персонажем і чекаєш, що ось-ось  хтось вискочить із-за дерева. І напевно, добре, що мені сказали про ведмедів вже після того, як ми повернулися. А ще наїлися різних ягід, назбирали лисичок на вечерю. А от із риболовлею мені не щастить або це просто риба дуже розумна… Зате який букет я назбирала в лісі! Може, з мене вийде непоганий флорист. 

День тринадцятий

Це був особливий день – День народження мами. Той букет лісових квітів збирала для неї. Подарунком стала й подорож у місто Хуфош. Воно невеличке, десь 7000 людей тут живе, а отже, ми обдивилися все досить швидко.

Після святкової вечері вирішили прогулятися й не пожалкували, бо свіже повітря зцілювало, десь ледь чутно струмочки, а навкруги ліс… 

День чотирнадцятий

Сам день був не надто цікавим, бо ми готувалися до вечірньої подорожі на поромі. Як тільки я ступила на палубу, то відчула, як хвилі занурюють у нову подорож.

День п’ятнадцятий

Весь день провели на поромі. Незважаючи на те, що він був дуже великим (як 10-поверховий будинок), нам все одно він здався малим. За ці два тижні ми звикли багато ходити, а тут йти було нікуди.

Здається, найпрекрасніше для мене було тоді, коли починався дощ і виходили на палубу. Було страшно, але переповнювали й позитивні емоції, бо здавалося, що цей дощ стікає, як камінь із душі падає…

День шістнадцятий

Цей день був сповнений яскравих моментів та подій, бо ми гуляли Стокгольмом. Давні будиночки, вузенькі вулички, старенькі магазинчики, королівський палац та величні церкви. Звісно, мене здивував той факт, що за вхід до церкви треба заплатити. 

А потім таксі у вигляді корабля, який прямував у Середньовіччя, бо ми відвідали музей вікінгів. Оце цікаво й загадково! Я навіть склала собі список фільмів про вікінгів, які хочу подивитися.

День сімнадцятий

Останній… Отже, не витрачаючи часу, одразу поїхали на невеликий острів посеред протоки. Я й не здогадувалася, що музей під відкритим небом може бути настільки цікавим. І не просто музей, це виставка будинків, у яких сотні років тому справді жили люди. Ці хатинки привезли з усіх куточків Скандинавії, щоб представити в цьому парку. Здається, там можна було гуляти вічність, слідкувати за людьми, одягненими в національні костюми, які готували страви чи демонстрували шведські традиції. Деякі були доволі звичайні, інші дуже здивували, а в певних я навіть побачила схожість з українськими традиціями.

Насичена подорож закінчилася, емоції залишаться назавжди й радуватимуть душу спогадами.