Омела

Прогулюючись парком, допитливе хлопча запитало:

– Мамо, що це за чудернацькі кущі на деревах ростуть?

– Це омела – рослина-паразит, – спокійно відповіла мати. – Селиться вона на дереві й живиться з нього. Існує цікава історія, пов’язана з рослиною.

– Розкажи. Я люблю слухати цікавеньке, – просить син.

– Гаразд, слухай. Не знаю, де й коли це було, але дуже давно. Десь на околиці невеличкого села, в охайній хатинці, біля старої верби, жила дівчина Аделія.

Уже п’ять років минуло, як померла її мати, а батько покинув, ще коли вона в люльці лежала. Ходили чутки, що одружився. Та що з того? Краще від цього не стало.

Виховала її матір щирою, роботящою, до людського горя чуйною. Тому частенько до неї перехожі, що заблукали, та односельці навідувалися. Бо в цій хаті й нагодують, і постіль свіжу постелять, і на добрі слова не поскупляться.

Жила з того, що своїми руками робила. Грядку обробляла, шила, пряла.

Була в Аделії й цінна річ – намисто з перлів – усе, що залишилося від неньки. Коли засумує чи боляче на серці стане – візьме небога цю коштовність, слізьми обіллє, до грудей пригорне й пригадає рідненьку, мов лагідне слово почує, відчує тепло материнської долоні. І полегшає, відляже від душі.

Одного разу Аделія, почувши стукіт у шибку, швидко відчинила двері. На порозі стояла дівчина.

– Добрий вечір! Що привело тебе сюди, серденько? – запитала господарка.

– Мене звуть Омелою, я твоя сестра по батькові, – відповіла та. – У мене нікого з рідних не залишилося, а батько перед смертю зізнався, що в нього є дочка. То ж ми з тобою рідні сестри.

Бідолашна Аделія від несподіванки заклякла на місці. Схаменувшись, узяла Омелу за руку, завела в кімнату з сімейними фотографіями і, вдивляючись в обличчя несподіваної гості, відкрила для себе схожість із незнайомкою. Чим саме? Очі, мабуть, сестри вспадкували від батька. Дівчата обнялися.

– Люба сестро! Я рада, що ти знайшлася. Живи зі мною.

Так Омела залишилася жити в Аделії й знайшла те, чого хотіла: любов, увагу, турботу. Та сама зовсім не виявляла такої чуйності, ще й неабияка ледача була. Чи батьки так виховали, чи така вродилася.

Ось і рік промайнув. Смуток і туга на душі в Аделії. Згадала про своє намисто з перлин. Відчинила шухлядку, а там – порожньо. Шукала перешукала – нема ніде.

Вона до Омели:

– Сестро, чи не ти взяла намисто?

– Ні, не я, – відповіла Омела. – Може, хтось чужий проходив? – А сама однією рукою дзеркальце тримає, а іншою кишеню прикриває.

– Любенька, віддай, це пам’ять про мою матусю, – благає Аделія.

Вибігла Омела з хати у двір, здерлася на стару вербу, на самий вершечок, надягла намисто. І тільки-но хотіла подивитися в дзеркальце, як перетворилася на кущ.

Так оселилися на деревах ці рослини. Після цвітіння на них з’являються плоди, дуже схожі на перлини.

– Ось, синку, така історія.

– Мамо, це було насправді?

– Може, і вигадка, та, погодься, дуже повчальна.

Хлопчисько мовчки кивнув головою й підняв її, щоб знову подивитися на дивні кущі омели.