Осінь… Найдивовижніша пора року. Саме восени дівчина-природа зодягає дерева в помаранчеві та червоні шати. Дмухає холодний вітерець – і прилітають сірі хмари та затуляють сонечко своїми лапатими краями.  А воно зігріває землю останніми теплими та яскравими промінцями… Тепер нашої гарячої зірочки не буде до весни.

А який гарний осінній ліс, немов у казці. На галявині поруч із річкою росте невеличка яблунька, на ній світяться великі-превеликі яблучка, які, немов золотом, виблискують своїми наливними червоними боками. Поруч ростуть дві подруги: сосна та ялинка. На цих деревах живуть лісові красуні – руді білочки. Одна з них вийшла зі своєї домівки й пострибала по гілках донизу, підібрала шишку, яка впала з сосни. А інша зірвала грибочок, який ріс біля яблуньки. Біля річки колишуться дівчата-верби, які опустили свої коси до води й розмовляють із річковими мешканцями. Поруч в очереті дрімали білі, як сніг, гуси.

Ось до столітнього дуба, що стоїть посередині галявини, ніби самотній велетень, підійшов кабан поїсти жолудів, які впали на землю. Неподалік зі своєї нірки вийшов їжачок у пошуках поживи. Серед багряного опалого листя зайченята грають у хованки, а неподалік розмовляють зайчихи. 

Аж раптом почувся голос ведмедя. Кабан з переляку зарився в листя. Білочки та їжачок повернулися до своїх домівок. А зайченята побігли до матусь. І навіть білі гуси, які спали в очереті, попрокидалися й заґелґотіли. І тільки дятлик, який сидів на берізці, не злякався, бо в той час рятував дерево від жучків-короїдів.

А я теж не сумую в цей осінній час: сиджу на кухні й пишу твір про осінь…

Поділитися з друзями