За вікном стояла справжня українська ніч. Четверо бешкетів скочили в машину, вриваючись у новий день, як на заправку за смородиновим чаєм. Руки зігрівав паперовий стаканчик, а серце — жага нових пригод. Шоста тридцять. Світанкове сонечко вже почало грати в хованки із соснами, коли мандрівники побігли йому назустріч. Біля темно-коричневого маслюка щось зашурхотіло. То був сонний їжачок, і, здається, він займався пошуками свого сніданку, а може, поспішав до подруги білочки, яка майстерно ховалась між крислатих дубів. На соснових гілочках блищали крапельки роси і сипались додолу від одного дотику, ніби сльози з оченят у дитини, яка надто довго намагалась не заплакати, і раптом заплющила очі. Тим часом березово-соснова дорога продовжувала скорочувати відстань між подорожніми й світанком.   «Пришвидшити темп», — гукала та, що спереду. За кільки хвилин невпинного бігу їм пощастило знайти місце, де народжується сонечко! То було неосяжне поле, зіткане з дрібниць. Зелено-каштановий манівець, що ніби втік із казки, столітній дуб, брати опеньки й гілочки тонесенької берізки плутались у вранішньому сонці. Картатий плед і збірочка Асадова — яка чудова галявина! 

Вдихати осінь, вдихати життя. Вдихати зі смородиновим чаєм, запахом хвої та стареньких сторінок невмирущих поезій. Вдихати на повну, вдихати немов востаннє!

Поділитися з друзями