«Осінній день березами почавсь»
За вікном стояла справжня українська ніч. Четверо бешкетів скочили в машину, вриваючись у новий день, як на заправку за смородиновим чаєм. Руки зігрівав паперовий стаканчик, а серце — жага нових пригод. Шоста тридцять. Світанкове сонечко вже почало грати в хованки із соснами, коли мандрівники побігли йому назустріч. Біля темно-коричневого маслюка щось зашурхотіло. То був сонний їжачок, і, здається, він займався пошуками свого сніданку, а може, поспішав до подруги білочки, яка майстерно ховалась між крислатих дубів. На соснових гілочках блищали крапельки роси і сипались додолу від одного дотику, ніби сльози з оченят у дитини, яка надто довго намагалась не заплакати, і раптом заплющила очі. Тим часом березово-соснова дорога продовжувала скорочувати відстань між подорожніми й світанком. «Пришвидшити темп», — гукала та, що спереду. За кільки хвилин невпинного бігу їм пощастило знайти місце, де народжується сонечко! То було неосяжне поле, зіткане з дрібниць. Зелено-каштановий манівець, що ніби втік із казки, столітній дуб, брати опеньки й гілочки тонесенької берізки плутались у вранішньому сонці. Картатий плед і збірочка Асадова — яка чудова галявина!
Вдихати осінь, вдихати життя. Вдихати зі смородиновим чаєм, запахом хвої та стареньких сторінок невмирущих поезій. Вдихати на повну, вдихати немов востаннє!
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.