Моя любов, моє життя, моє натхнення! Я втягую носом густе вологе осіннє повітря, насичене відцвілим літом, опалим листям, ранковим приморозком. Ловлю на ходу солодкий придих ранкової, щойно спеченої хрусткої здоби чи то карамелі. Уява домальовує каву та недоїдений сніданок на столі.

Місто вже не спить. Воно починає свій чіткий, відпрацьований рух. То ж я повинен також у нього включатися. Часу на снідання не залишається. Шкода. Ноги поспішають бруківкою, асфальтом, перескакуючи подекуди калюжі. Боковим зором помічаю срібну павутинку поміж паркових кущів із нанизаними краплинами води. Нічний дощ заросив траву, стежки. Умив чорнобривці на клумбах. Полив осінні квіти в підвісних кошиках. Вода з них капотить на бруківку. А під ними вже зібралися зграйки голубів для проведення ранкових водних процедур. Купаються, вигинають шийки, воркочуть один до одного.

Змінюю траєкторію свого руху, щоб їм не заважати. Шкідливий пес також їх побачив і чимдуж уже мчить. Та вони його не дуже й бояться. Спурхують перед носом. Дратують. Та роблять своє. Усім весело.

Сьогодні я йду цією стежкою через парк старою алеєю. Вітаюся з двірником, що мете листя. Він дивується. Робить свою роботу, занурившись у роздуми чи то спогади. У нього зараз гаряча пора: листя за ніч натрусилося на стежки багато. Ніколи відволікатись на перехожих. Сонячний ранковий промінь скаче по листю, по мені, по перехожих, що з’являються поруч, по стіні старої побіленої двоповерхової будівлі з дивними завитками над вікнами і фасадом з колонами. Такі старі будинки пахнуть по особливому. Мабуть, так пахне час. Радістю і смутком, споминами, старими фотографіями. Від нього мені лоскоче в носі.

Поділитися з друзями