Емоційність. Це те, що водночас я люблю й ненавиджу в собі. 

І коли безконтрольно починають капати сльози під час сімейної вечері, єдине, що залишається, – вийти з-за столу, зачинитися у своїй кімнаті й заглушити несподівано неконтрольовані емоції подушкою. За дверима чуються стурбовані запитання рідні: “Що трапилося?” А у відповідь: “Я не знаю”… Ніхто не вірить, а я дійсно не знаю. Не знаю, чому сльози потоками стікають із почервонілих очей… Не знаю, чому починаю згадувати помилки й картати себе за них… Не знаю, чому одягаю навушники й умикаю найсумнішу пісню… Не знаю, чому огризаюся на спробу  рідних допомогти. Н е з н а ю!

Я просто розлючено хапаю ручку, зошит і починаю писати. Вкладаю у твори свої емоції (а їх у мене завжди надлишок). Виливаю себе на сторінки, відкриваю перед читачами, даю їм змогу відчути радість чи смуток. Творчість – це моя віддушина, мій сховок від світу…. 

Але… Усе ж інколи емоційність відкриває для мене нові спалахи почуттів. Коли перед очима простягається безкрає вечірнє небо, дивовижний захід сонця, неймовірні барви… Не віриться, що мати-природа дійсно здатна так палко розмалювати буденну простоту. Я нервово смикаю маму за руку, швидко дістаю телефон: тільки б встигнути й, затамувавши подих, залишити картини прекрасного не тільки в пам’яті телефону, а й у найцінніших спогадах. 

У такі моменти не можу вдихнути, боячись порушити трепетні миті. Вони дійсно прекрасні. 

…Емоційність. Це те, що я частіше люблю в собі, ніж ненавиджу…

Поділитися з друзями