– Ти тільки поглянь! Сьогодні небу зовсім затісно в хмарах. Воно онде – гуляє футболками перехожих. А цей промінчик ніби навмисно заплутався у волоссі цієї русокосої. Тільки бери та знімай. Ха-ха-ха, – дівчина залилася гучним сміхом. 

– Я ж тобі кажу: ці твої метафоричні образи камера не спроможна обійняти! Фіксуй зображення — не більше. 

– Та облиш, лише поглянь!

Хлопець дещо скептично зазирнув у дзеркало фотоапарата, але вже за мить усміхнувся й додав: 

– А й справді, досить непогано знято. Іще трохи – і ти перевершиш учителя!!!

Синьоока Полтава була вкрай грайливою того вечора: її душа відкрилася мандрівним фотографам, ніби запрошувала зберегти щось фантастичне для нащадків. Мабуть, саме тому кадри виходили навдивовижу яскравими та емоційними. І не важливо, що фіксували: природу чи мешканців міста.

– Ти неправильно знімаєш! Своїми вибриками порушуєш ази фотографії!!!

– Бла–бла–бла. Принаймні в мене на світлинах люди виходять живими та щирими!

– Але ж ти навіть не знаєш, як налаштовувати контраст чорного та білого!

– Ой, теж мені. Шлях, побудований на експериментах, частіше приносить геніальні плоди, аніж стежечка, прокладена «вчителями»! Краще покажи, що ти відзняв на «Зеніт».

Прохання було досить доречним. Після знайомства з цією дівчиною, його фотографії дуже змінилися: кожна плівка рясніла шаленою енергетикою. Це й не дивно: він любив світ через об‘єктив, і кожен охочий міг у цьому пересвідчитися!

– Слухай, а якщо серйозно… у нас може щось вийти?

– Ти ж знаєш, я не люблю цю тему… 

Насправді їм було легко разом. Але, за законами жанру, хтось любив сильніше. Він любив. А вона була дуже обережною: не зрозуміло, де літали її почуття, подібні вітру, який освіжав «замилене» бачення світу, та не дозволяв надихатися.

– Ось і все. Дякую тобі, хлопче, це був надзвичайно цікавий досвід, але я мушу рушати далі.

Поділитися з друзями