Чомусь знову пишу тобі листа й блукаю будинком, аби не чути, як б’ється серце кімнат, коридорів і вікон… Без тебе стало так порожньо. Якщо капатимуть сльози, вони впадуть словами на твої вуста…

Ти повинен це пам’ятати. У кімнаті стояла тиша. Стояли на полицях пошарпані книги, порожня склянка від кави. Стояло все. А я…  падала. Падала й марила. Дерева нахилялися наді мною так низько, що, здавалося, теж упадуть. Я губилася в осінньому лісі й падала на гори листя, яке поволі віддавало колір густому-густому туману… Тут я бувала простою синицею, залишивши в околицях міста своє людське обличчя.  Бачиш, любий, тебе знову немає поруч. А я за тобою, мов птаха, летіла. Не встигла, почула тільки, як похнюпилася брама за колесами твого авто. Пам’ять щиро обіймала, ще раз нагадуючи, як ти ловив мою долоньку, наче пелюстку в повітрі. Не втримав…

Час карбує наші долі на свій лад. А я все ще пам’ятаю твої ясні, засіяні рум’яною зеленню очі.

Поділитися з друзями