Осінь розпливається асфальтом, дзеркально обійнявши верховіття. Може, я теж тебе не кохаю, і то лишень фантом підліткових віршів? Здається, «ти просто схожий на Долю»… Ось у класиці завжди підказок більше, ніж в мене. От нащо вітер пронизує ребра, як тільки стрічаю тебе?..

Осінь сьогодні плакала на периферії природи й душі. Схоже, звикла розчинятися в буденних калюжах, і не так уже й болить. Учуся «в природи творчого спокою», але поки не надто вправно виходить… Життя рухається колом, а я чомусь вибудовую хорди…

Осінь змішала сльози зі сміхом, гралася листям і билась у вікна. У її безнадії було стільки сили, що мені залишалося тільки… Слухати, бачити, мріяти. І шукати в собі ту можливість бути такою ж різною, але незмінно єдиною. Бо якщо в осені це виходить, мені теж під силу.

Поділитися з друзями