Вона була незаміжня: серед її каблучок можна знайти хіба що кільця диму, які безупинно порушували баланс задушливого приміщення. Вокзал та маленька жовта валізка з іграшковою зеброю – єдина константа в її непостійному житті. За останні пів року вона змінила більше ніж дванадцять міст, і це якщо не враховувати маленькі селища, де часом переховувалася від надокучливих сусідів. 

Марінет жила подорожами. Спочатку в них вбачала можливість утечі. Від проблеми, розбитого серця, буденного болота. Тоді здавалося, що, змінивши декорації, її біль та розчарування зникнуть. Та куди там! Марінет не враховувала того, що, тікаючи від обставин, завжди залишалася з собою – невгамовною дівчиною з гарячим блиском в очах. 

Родини вона поки не мала… а от дім? Чи може перелітна птаха мати гніздо? За прийнятною логікою в кожного мало бути хоча б якесь місце, зав’язане на сентиментах чи дитячих спогадах, куди б можна повертатися. Та Марінет такого не мала. Навпаки, кожне місце, у якому вона ночувала, дівчина називала домом. Їй вдавалося будь-який куточок наповнити затишком та нехрестоматійними віршами, завченими до останньої трикрапки. Тож навіть якщо не знала,  де їй доведеться зустрічати ніч, Марінет була переконана: це буде вдома.

От так і цього разу, випалюючи цигарку з присмаком полуниці, дівчина чекала на свій рейс та абсолютно не розуміла, що чекатиме там – за горизонтом.

І хоча за паспортом уже можна було вивчати географію, Марінет раділа тій невідомості. Вона, як давня подруга, з часом навчила її жити життям людини-світу, а не горе-втікачки.

Бо насправді, окрім жовтої валізки, у неї завжди було те, що дозволяло відчувати себе вдома. 

Поділитися з друзями