Забилася в куток. Змучилася. Втомилася. Задихаюся, сидячи в полі серед зів’ялих квітів, покритих солоною росою з грозових хмар, що оселилися в моїх очах. Для напівмертвих рослин краплини перетворюються в еліксир, що дарує життя, але для мене…

Болісно. Млосно. Одна за одною рвуться ніжні струни душі. Через раз вдається віднайти серед всілякого мотлоху в думках такий акорд, який не зістрибнув би з грифу, а легко кружляв на вцілілих струнах. З кожним разом пошуки видаються ще важчими, а лабіринти підсвідомості – непрохідними.

Здається, я остаточно загубила єдиний кінець пурпурової стрічки, який мав привести мене до початку дивної гри на чорно-білих клавішах життя. Залишилася лише темрява. Осінь кружляє в ніжному вальсі під ритми опалого листя, а я промокла вщент під зливами власних думок. 

Одна зів’яла квітка в букеті пишних багряних троянд. Обламані шипи з мого тіла змішалися з прахом у каміні. Дарма в найпотаємнішій скрині сховала краплину надії. Ще крок у забуття – і настане фінал.

Зупинилася. Заплющила очі. Що я бачу? Імлу. Крижаний вітер прокрадається всередину тіла, пробирає до кісток. Чутно крик переляканих воронів та власне серцебиття. Ступаю крок уперед. Нічого не змінилося. Ще один. Ніяких змін. Біжу, а куди – не бачу. У голові вирує справжній калейдоскоп емоцій: біль і сум, жаль і злість. І, на диво, – з’явилася надія. Збираю крупиця за крупицею кристали сподівань, може, вистачить, щоб розправити напівцілі крила. 

Час не чекає. Думки не покидають. А я – лечу…

Поділитися з друзями