Чи задихалися ви колись через ненависть? Так, щоб вогнем випікало ключиці, а нутрощі плавилися? Я так. І жадала б стерти це відчуття з пам’яті як прокляття. Краще б емоції лишали шрами, бо тоді мої груди не нагадували б роз’ятрену рану, яка ніяк не загоюється…

Можу бути такою ж грубою й лаконічною, як і президент. Буча. Амстор. Фіолетова сукня Лізи. Краматорськ. Закривавлена іграшка. “АЗОВСТАЛЬ”. Синьо-жовтий браслет. Червоні нігті із землею. Ізюм. Страта в Оленківці. Хлопчик, що посивів. Розтяжки на трупах. Два дні немовляті… Боюся річниць своїх смертей.

Винних має чекати страшний суд! Але хто в біса зробив це зі мною? Хто не дає мені бути своєю серед своїх? Хто вирвав з ґрунту й змушує хворіти кожною клітиночкою в ненависному місці?

Психологи називають це насиллям без насильника. Маю на увазі той факт, що мене викинуло з дому, тому не дають скавучати разом зі зграєю в унісон.

Мені довелося спізнати ненависть. До болю в животі. І вчитись адаптовуватися, аби повернутися до рідної землі. Живою. Аби зцілитися з нею в симбіозі.

А поки… шукаю пластир для цієї рани. Поки що жоден не підходить…

Поділитися з друзями