Нещодавно мені поставили питання, котре я б віднесла до категорії риторичних: «Лізо, як тобі вдається поєднувати творчість із системністю? Це ж неможливо»…мо’ й так, проте це — реалії життя.

Родина в мене із суцільних технарів: бабуся/дідусь — фізики, мама — бухгалтер)) Аналітичний склад розуму то спадкове, але творча жилка(читай, інша півкуля мозку) відкрила для мене світ з нового ракурсу.

Як мене занесло в храм Мельпомени? Та, мабуть, то вроджене. Ще в дитсадку мені довірили роль Снігурки, бо вміла знаходити контакт із людьми й легко запам‘ятовувала довгі тексти (на кожному заході я знала напам’ять вірші усіх декламаторів; їй богу — не повірила б, як би не відеопідтвердження).

Далі був шкільний театр. Перше кохання, інтриги, купа вистав, новорічних ранків і прогуляних уроків. Увесь восьмий клас промайнув на сцені — театр був єдиною причиною, чому продовжувала відвідувати стару школу.

Перед глядачами було під силу прожити ті емоції, на які б ніколи не наважилася в житті: ось чому так сильно обожнюю негативних та неоднозначних персонажів. Катаріна, Чорт, Дружина Городничого, Вогневиця, Одержима, Касандра — приймалася ними й любила кожну.

З часом аналітика взяла гору і я перевелась у ліцей, втративши свій «Глобус» і «Третій дзвоник»… Відчувала страшенний розпач, спустошення. У місцевому театрі для мене місце не знайшлося, та й про уроки потрібно було думати….

Там угорі, мабуть, довго сміялися з моїх розпачів і… уже незабаром почався новий розділ: Народний театр «На Павленках», місце, яке відкрило для мене паралельні світи (але про це трошки згодом)…

До чого то я? Що твоє — не зникне. Куди б я не йшла /звідкіля не втікала — театр знаходив мене і запрошував у свої обійми.

У каруселі — фото моїх паралельних життів; та люди, із якими я зростала морально, пліч-о-пліч.

У моєму серці місця для вас — небачено багато❤

️

Поділитися з друзями