Іван Петрович Котляревський… Неповторний класик, що започаткував нову українську літературу й дотепер надихає інших митців творити прекрасне. Уявімо, що письменник повернувся на свою батьківщину в наш час, епоху комп’ютерних технологій.

Отже, Полтавщина, дві тисячі дев’ятнадцятий рік: Котляревський у чорному циліндрі мандрує вулицями міста, аж раптом йому в око впадає бронзовий постамент, на якому встановлено бюст. Іван Петрович підходить ближче й помічає – це ж він! Захоплений поет роздивляється горельєфи з епізодами своїх творів, аж раптом чує, як хтось кличе його по імені. Невже впізнали?

Купка дев’ятикласників підбігла до драматурга й почала розпитувати на різні теми. Котляревський приємно здивувався, та коли діти повідомили, що ліцей, у якому вони навчаються, названий його іменем, письменник зрадів ще більше, але й знітився. 

Є ще одне місце, в якому хотів би побувати Іван Петрович. Поки він прямував до нього, помітив цікавий постамент у вигляді тарілки з галушками й посміхнувся: роки проходять, а люди не змінюються. Та усмішка протрималася на вустах драматурга недовго. Зрозумів письменник, що не так, коли дійшов до садиби Котляревського: більшість полтавців розмовляє російською, а ті, що намагаються бути патріотами, правильно вживають лише декілька слів на речення. Засмутило його це, але потім згадав: ті ліцеїсти, що впізнали класика, хоча й говорили з помилками, та їхню мову приємно було чути. Можливо, не все ще зруйновано?

Із цими думками Іван Петрович Котляревський прогулювався садибою, згадуючи дитинство. Та якщо ви спитаєте, чи сподобалося йому в нашому столітті, поет помовчить трохи і скаже: «Усе ж таки, час іде».

Якось так я це уявила…

Поділитися з друзями