Мені баба рушник передати не змогла (мама казала, що я схожа на бабу). Я не знаю навіть, чи вона його мала.

Відстрілювали наших. Горіла земля. Ми тікали, поки бомбили сусідні міста. Рюкзак на плечі, сорочку за пазуху. Тяглість поколінь може знов розірватися: архіви знищено. Речі втрачено. Прабаба Поля вже тричі, мабуть, здригнулася! А вона вже ж стільки всього бачила… я не знаю, як їй то вдавалося, але та пережила не один голод…

Винищувачі в небі літали низько: мабуть, нам ще довго носити в собі війну. Як мій дідо пережив концтабір? Чесне слово — не осягну! Кажуть, його мама говорила українською, а тато рятував людей у Другу світову. Ці історії насправді із ними в могилі, та я шукаю серед них свою. Як прадід вижив, якщо судився розстріл? Як другий жартував у Сибіру?

Десь наче в нас були куркулі, і гуляли козаки Полтавської губернії… Та імперська тінь упала на ваші обличчя. Я — продовження вас, того й тримаюся: декларую життя й насичуюся сповна. І так, вони знову прийшли вбивати нас, але вкрасти їм нічого не вдасться. Бо то ми перші із роду, які мають змогу пам’ятати. Тому обіцяю, мої хороші, я про вас все дізнаюся.

Поділитися з друзями