У мене був собака на ім’я Зурбаган. Неймовірно гарний, сильний, великий, він добре лагодив із дітьми. Можливо, тому, що мав пастушу породу, яка походить зі Швейцарії – бернський зененхунд.

Шість років поспіль жив у нашому домі Зурбаган, не маючи жодних конкурентів. Аж поки не з’явилися дві морські свинки. Оскільки вони люблять травичку, я при нагоді виносила їх у двір попастися.

Одного дня під час прогулянок свинок Зурчик уперше уважно спостерігав за тваринками, придивлявся й прислухався до шарудіння. Він не розумів, хто це, що це, де взялося. Але цікавість перемогла й собака підійшов ближче. Маленькі створіння так злякалися, що завмерли й притулилися одне до одного, витріщивши свої невеличкі очі, схожі на чорні намистинки.

Я почувалася спокійно, адже добре знала, що Зурчик їх не скривдить. Тож пес ліг поруч і виклав лапки як огорожу. Свинки спочатку хвилювалися, а потім продовжили їсти травичку, відчувши, що собака їх не скривдить. Та коли виходили за бар’єр, пес гавкав і повертав неслухів назад, у загородку. Він відчував відповідальність за підопічних.

Одного разу свинки сховалися під сходами. Зурчик хвилювався, скиглив, намагався дістати їх лапою. Коли малята вилізли, згріб докупи й вилизав. Таки добре вони лагодили між собою.

Цікаво, що далеко не всі родичі Зурбагана займаються пастушою справою. А він, живучи в місті, раптом відродив призначення давнього роду.

Поділитися з друзями