Дзюркотить дощ, ритмічно відбиваючись від підвіконь та асфальту. У повітрі висить це приємне відчуття свободи й свіжості.

Ще крапає, але я в ґумових чоботях уже побігла у двір. Це так чудово –  стрибати по калюжах, ніби безтурботна дитина. І тобі байдуже, що подумають перехожі. У такі моменти мені років шість, не більше, хоча насправді чотирнадцять. Кажуть, що це дитяча наївність… Ні, це мрії, це справжнє щастя, коли і юним можеш відчути себе малям.

Ритмічно дзюркотить дощ, ніби шепоче: “Тікай додому, бо змокнеш до нитки!” А я не слухаюся – граюся, поки є час лишатися маленькою…

Поділитися з друзями