Вона сиділа на хиткому кухонному табуреті проти вікна спиною до мене,  читала черговий детектив Чейза й палила ментолову цигарку, примружуючи очі при затяжці. Вона так завжди робить, коли її щось непокоїть і в голові бджолиним роєм гудять думки, не дають заснути. Русяво-попелясте волосся, колись зібране в тугий кінський хвіст, розпатлалося й ніби ненароком похитувалося в такт дощу, що мелодійно крапав на підвіконня, нагадуючи мотиви  Шопена.

Я став позаду, однією рукою обійняв за талію, а іншою лагідно провів по волоссю. Воно завше виблискувало золотом на сонці, засліплюючи, та ніщо на світі не могло зрівнятися з його ароматом: гречаний мед і кориця. Напевно, так пахне кохання…

Її спекотні манливі лисячі очі, шовковий дотик, безтурботні слова обдавали жаром мені нутро, лишаючи опіки на спині, долонях, обличчі. Навіть «траумель» не допомагав, та я вже змирився з долею. Бодай ще хвилинку…

Я боязко торкаюся її уст, палких, як розпечене залізо, ніби вперше. Боляче… Шепочеш: «Пробач… Я ж попереджала. Ти не розумієш, яка ця гра ризикована… Тебе це може вбити!» Та я не чую. «Краще згоріти через тебе, кохана, ніж від розлуки з тобою!»

Ця фраза назавжди закарбувалася в пам’яті. Та лише жменя попелу біля твоїх ніг нагадувала про моє існування…

Поділитися з друзями