Ця історія живе в моїм серці вже 16 років. Але тільки зараз зважилася розповісти її.  Вона про  те, як мене любить дивна жінка, яка пахне небом, літом і травою. Коли стає  темно, вона щиро обіймає мене, іноді  навіть боляче.  У неї обличчя в ластовинні, у зіницях тихо спочиває істина, а волосся довге та різнокольорове, мов дороги, які розливаються обабіч тину.

Я притискала її до себе. Ставало тепло, бо з нею так легко зігрітися. Камінь місяця, закований у срібло, цілував її ключиці.

Що я пам’ятаю про неї з дитинства? Вона найкраще, що траплялося зі мною. Одного разу я зустрілася з нею в білих стінах, серед антибіотиків і крапельниць. Казала мені, що тоді був зорепад і її силует з’явився серед  дрібних вогників. Моя душа сиділа з нею на підвіконні, слухаючи пісні цвіркунів. А темною кімнатою розліталися метелики літер, слова не хотіли складатися в одне ціле… Вони також насолоджувалися незрозумілим мовчанням, яке окутало кімнату. Погомоніли до світанку – і розійшлися.

Ця жінка приходила все частіше до мене й годувала з рук. Розгублено сивий лікар хитав головою, дивлячись на мене, дитину зі щирою усмішкою. Приречена на смерть – живе, сміється й досі радіє світанку. Ця жінка шепотіла мені: «Ти сильна, ти переможеш». Моє гаряче чоло обпікало їй руки. Несправне серце гучно стукало всередині. І хвороба відступила, склала руки й низько вклонилася, бо жага до життя перемогла.

Мене виписали, і я довго шукала цю жінку. Вона зникла, не залишивши після себе ніякого сліду, навіть ім’я її не значилося ні в яких списках…

То що пам’ятаю про неї? Вона найкраще, що коли-небудь зі мною сталося. Тому невдовзі я почула її голос: тепер вона завжди поруч зі мною.  Моя Доля.

Поділитися з друзями