Дні!

Який це музей дрібниць!

Євген Плужник

Історії, які конче мають бути почуті, розказують пошепки на чужому балконі. Узявши дозвіл, я вас проведу в те, як правильно спільнотворити простір. Як дисклеймер попереджую: після подібного хочеться жити. Отже: моя сімейна оповідка про наших хлопців і дівчат із фронту та тилу.

Етнічна росіянка (хоч за аналізом ДНК таки фінка), учергове перетинала Німеччину, щоб надіслати моєму дядьку берці. Маю зізнатис: фантастична жінка. Якось телефоном сказала, що вишукувала хлопцям такі класні італійські пельмені, щоб холодної ночі, коли їсти в полі нічого не лишиться, він міг сказати: «Парубки, сьогодні шикуємо!» Зазвичай мій дядько тримає в руках фотоапарат, але потрохи звикаю бачити його з автоматом. 

О, точно! Я ж казала щось про «надихає до життя», так от, саме до цього підводжу. Одного вечора, укотре зібравши посилку, захотілося моїй панночці зробити красиве! Вона обклеїла весь пакунок поштовими марками! З такими різними й чудернацькими звірами! За кілька тижнів прийшла фотографія — сини берегів Дніпра здивували! Пишуть їй: «Та наші як побачили — одразу обережненько їх познімали. Тепер на стінах в казармі. Будемо філателістами».

Що тут власне хочу додати? Жагу до життя й краси не відбити. Наша сила в таких дрібничках, що здатні прикрашати навіть облуплені стіни казарм!

Поділитися з друзями