Біль – це  слово, що викликає в душі кожного якийсь підсвідомий страх, навіть почуття жаху. Хтось не може витримати навіть найменшого дискомфорту від маленької ранки, інший же мужньо несе хрест своєї долі навіть на межі життя й смерті. Але чи здатні ми уявити те, що простирається далеко за обрієм болю?

Осип Турянський – людина із залізною волею й ніжною душею, що завжди пам’ятала жахи кривавої й виснажливої  сербсько-австрійської війни, тому своїм пером він переніс ті страшенні відчуття неминучої загибелі в наш час. Тож між рядками твору ніби скапують сльози  приречених смертників і чутно тихий стогін конаючих полонених. 

Доля письменника ніколи не була безхмарною. Народившись у звичайній сільський родині, хлопчик тягнувся душею до навчання, а особливо до книжок. Тому здобув освіту у Відні й дебютував як письменник у двадцять вісім років. Юнака зачаровували почуття людини, її духовні переживання. Однак до кінця він пізнав усі земні труднощі в моменти тяжкої сербсько-австрійської війни, коли потрапив у полон і відчув подих смерті. Але в генія завжди чистий розум, тому навіть після страшних тілесних страждань він зібрав уламки душі й створив світовий шедевр, що знаходиться на літературному п’єдесталі поруч з доробками Е.М. Ремарка й А.Барбюса.

У magnum opus О.Турянського біль набуває нового значення, він більше не далека фантазія й міраж, а злий звір, у двобої з яким переможе найсильніший. Сім чоловіків, що опинилися в полоні, вимушені обирати між інстинктами та людяністю, щоб вижити чи померти. Доля випробовувала їх голодом: «Кожного, за винятком Штранцінгера й Добровського, ухопив спазм шлунка, так що мусили з болю корчитися по землі», «…вони не проміняли б слів огню за найкращі мелодії чудової музики, бо вона була б тяжким роззвуком для їхньої замерзлої душі». 

Але поза межами болю опинилися душа кожного героя, коли думки збоченого розуму вимагали для тіла їжі, а духовні цінності були кинуті за ґрати хворого організму, як у Сабо: «Не розумію, яка різниця між мертвою людиною й, наприклад, мертвим конем чи ведмедем!» Але навіть у такій ситуації гріх не здобув перемоги над душею Ніколича: «Хай згину, а людського тіла не буду їсти, і ніхто з вас не їстиме!» За таких страшних обставин Штранцінгер, як і Пшилуцький, втрачає смак до життя, бо не бачать ніякого сенсу. Це два покинутих і зраджених серця, що більше не можуть знайти свій якір у бурхливому океані буття. І лише Оглядівський мав ту аріаднину нитку, кохану й дитя, які допомогли чоловікові повернутися з далеких країн за межами болю.

Доля – вибаглива, але справедлива Астрея, що вершить свій суд із зав’язаними очима, дивлячись глибоко в душу особистості. О.Турянський, зазнавши страждань, став сильним, як загартоване залізо, а його заклик не здаватися й бути людяним у будь-якій ситуації лунає крізь віки.

Поділитися з друзями