Обов’язково читати під 

Duncan Laurence- Arcade

Як страшно відкриватися добру, коли душа тріпоче зляканою пташкою, яку не раз накривали блискучим шовковим простирадлом і били, не слухаючи зламаного крику, обливали словами, ніби брудом. І та задихалася, ковтаючи його разом зі слиною. 

Летіли сойки за вітром, купалися в теплих потоках, разом, дзьоб до дзьоба. Літала так колись і ти. Виблискувала синім на пекучому промінні сонця, що тоді тільки пригрівало. Мружилася від пісні друга-солов’я, а потім здійнялася до самого неба, слідуючи за кличем добрих приятелів. 

І проти пухнастих хмар постаті перевертнів із дужим розмахом кінцівок на мить здаються військом праведних ангелів, що вигнали тебе з раю за один єдиний гріх… 

Кров шумить у вухах, б’є набатом, хором усіх святих. Ти вдивляєшся у свої крила, що безвольно простяглися догори в молитві, а в очах – одна безмежна блакить, ніби мить, зупинилася.

І враз ламається кожна кісточка в маленькому тільці. 

        – …вірую…

В ошатному старому замку – світло. Крізь прути ґрат видно, як танцюють вальс маленькі пилинки у відображенні криваво-червоної геральдики з вітражів бальної зали, що давно вже не бачила справжніх живих танцюристів, чиї взуті в розкішні туфлі ніженьки виписували б на підлозі “па”. 

Затуманений брижами простір інколи накриває ефемерна тінь, чиї кроки відбивають рівномірний ритм, що ще жодного разу не збився. О, якби це не була болюча гра хворобливої уяви! Прекрасна птаха в руках закоханої в неї фігури. Хіба таке гарне створіння не заслуговує хоч трохи почестей? Її люблять. 

Тиша. День у день. Нічого. Ні шарудіння мишей, ні далеких голосів людей, ні співу пташок, ні навіть тієї таємничої постаті. Сліпе очікування. І вже стає незрозуміло: чи дійсно ти чуєш, як наново зростається кістка за кісткою, чи хворий мозок дурить тебе й змушує серце, твоє миле серце, розносити капілярами отруту сумнівів. 

Із кожним важким видихом ти відчуваєш, як павуком підкрадається в нічних сновидіннях та ловить у свої липкі сітки божевілля. І тваринний, моторошний крик виривається з найстрашніших глибин твоєї сутності, відбивається від стін кривавої зали й прокляттям летить у час безтурботності та довіри. Лють рокоче громом серед самотнього поля й блискавкою кидає об золоті ґрати, розбиваючи дзьоб і крила. 

Спокій. Пір’я м’яко лягає на розсипане просо, приховуючи сліди нещодавньої істерики. І тільки пошарпана клітка здається якоюсь сюрреалістичною, викинутою на берег металевою рибою, що відкрила свою велику пащу в німому благанні віднести її назад у воду. 

Свобода п’янить розум своєю уявною довершеністю, чи то падіння додало двоїстості картині та відчуття повної ейфорії. 

Похмілля. Скільки діб червоне проміння пекло твої впалі боки? Скільки разів ти марила золотою неволею? Скільки спроб полетіти провалилися? Скільки привидів минулого приходило сьогодні й скільки слів “прощаю” ти їм, забувшись, шепотіла? 

У неясній великій тіні, що зупинила рух своїх елегантних чобіт поблизу, ти пізнаєш ту, яка любила тебе колись. Задурманені очі зустрічають інші, де, крім дзеркального відображення потьмянілої та обдертої сині, плещеться їдка відраза.

І все прекрасно зрозуміло, але вперта, ніби рак душі, віра прогресує новими зусиллями, забуваючи своє погребіння під камінням без надгробного слова. Ти підіймаєшся на свої тоненькі ніжки, із болем простягаєш слабкі тріпотливі крила до хлопчика, заплющуючи очі й затамовуючи подих. 

Будь ласка… 

Хрусь…

 

 

Поділитися з друзями