– Не люблю все будувати на теорії, бо її треба підтверджувати/спростовувати практикою, але що ж поробиш.

– Науковий підхід)))

– Ну, а що, дарма в мені це зерно виховували? Дає плоди)

В останні дні забагато думаю про дощі та сонце. Мій мозок у цілому базисно запрограмований на векторизування всіх імовірностей на двовимірну площину уяви, одначе зараз механізми шурхотять із надможливою швидкістю. Намагаюся вірити відчуттям, а не прогнозам погоди, проте вкотре за годину оновлюю інтернет-сторінку, жадаючи побачити фактичну візуалізацію роз’яснення хмар. Так де там… Зливи душі стрімголов посилюються передбачливими синоптиками.

Якась відверта маячня – спиратися на пунктирні лінії накресленого майбутнього. Неможливо вирахувати відсоток похибки на всі можливі сценарії: крок ліворуч, крок праворуч – і там уже розгортається геть новий сюжет. У всесвіті забагато режисерів, забагато другорядних осіб, котрим в якийсь момент виділяється основна частка екранного часу. І як у цій драматургії не втратити себе?

Так ось похибка… Моя – витрачати всю себе, не залишаючи бодай в остачі близького до нуля числа. Арифметика грає натомість злі жарти, що врешті трансформуються на абсолютний мінус між чорними спалахами в грудях та протиріччям планів у реаліях. Синоптиків – створювати наперед календар погоди. Режисерів – залишати нотатки на полях. А яку ж роль у даному механізмі відведено тобі?.. Мабуть, божества, котре сміється над нами й знущається.

Ось тут я й прорахувалася.

Перед очима запрограмоване на бачення світла в об’єктиві перевтілюється на порожнечу. Заповнюю її кров’ю. Червона парасолька тобі б личила.

Перекроюю концепцію нашої взаємодії у відповідності до опадів. Принаймні тепер воно відповідає моїй внутрішньо-світовій дійсності. Мабуть, власне так і мало статися, бо вірити в інакше не залишається сили.

 

Поділитися з друзями