«Усе минає, і це теж минеться»… Цар Соломон таки мав рацію. Уся істина  обрамлена в кільце, а мені завжди було мало того значення. Бо наша історія теж закінчилася: відіграли останні акорди. Серед тиші обтинали мінорами, але, мабуть, і це вже заборонено. Як там кажуть? «Після бою кулаками не махають!» Ой леле, скільки приказок про такі випадки! Та скласти руки в мене не вийде — отака вже вродилася. Щирості б!

Ні, так не може закінчуватись опера, яка мала б три дії… Щось ця тиша невпинно затягується, і я не знаю, куди себе подіти!! Усі завмерли в якомусь очікуванні: ні емоцій, ні сліз, ні сміху. Навіть біль розчинився. Дивно: ми не звикли без голосіння. 

Раптом із тиші виринає нота: у телефоні з’явився «привіт». Отже, це не закінчення? А тільки перерва, що лиш для мене як моноліт?!

 Та знову трубили потужні акорди, здіймалися враження вмить. Що ж, треба прислухатися до пауз. Бо «все минає, і це теж минеться».

Поділитися з друзями