А ви коли-небудь задумувалися над тим, як виглядають рай чи пекло? Ні? А я так. Якби ж знала, чим це закінчиться…

Моє ім’я Мері, мені 15 років, живу в богом забутому містечку штату Невада, точніше жила… до певного моменту…

Одного зимового ранку на мій телефон прийшло СМС, я не звернула уваги, а дарма. Зібравши речі, швидко помчала до школи, але там… нікого не було. Я насторожилася. З одного боку, можливо, оголосили карантин, а я просто про це не прочитала. Запустивши руку в кишеню, витягла старенький телефон. Одразу висвітилося повідомлення: ”Ти знайдеш їх між раєм і пеклом“. Тільки-но я вимкнула телефон, знову СМС: ”Озирнися“. Я з острахом подивилася навкруги й… побачила зовсім інший світ. Усе навколо було білим і наче світилося: ті ж вулиці, будинки, але наче в інших кольорах.

Раптом до мене підбіг пес із прив’язаним клаптиком паперу. Читаю: ”Тепер це твій дім. І ти знаєш чому”.

Чому ? Що я зробила не так ?

Перед очима пронеслася колісниця з Анною, Лорою й Кларком. Я кинула записку й чимдуж побігла за ними. Мої друзі кричали, махали й кликали мене на допомогу. Але колісниця мчалася надто швидко, тому я ледь могла її наздогнати. З останніх сил я підбігла до неї й ускочила до друзів. Дівчата кинулися обійматися, а Кларк сидів спокійно, без емоцій. Це нас насторожило: ми торкнулися до нього –  і в цю ж мить він зник, а натомість упала записка: ”Знайди правду біля озера”. Я не знала, що й думати, одне радувало: зі мною були найкращі подруги. Ми вискочили з колісниці й попрямували до озера.  Підійшовши до нього, побачили великий корабель. Він ідеально поблискував, хоч був у тіні. Я помітила, що на борту стоїть купа моїх однокласників, які радісно махали нам. Тільки Анна і Лора ступили на нього, корабель відчалив. Я кинулась у воду, але чомусь не змогла пливти, билася в істериці, кричала, але все марно. І тут я почула, як з корабля мені кричать: “Це все через тебе”.

Я зупинилась і зрозуміла, чому це зі мною відбувається…

Одного прекрасного дня я з друзями гуляла покинутими будинками й  запропонувала  викликати потойбічних духів. Діти довго відмовлялися, але через деякий час погодилися. Знайшовши тихе місце, ми зробили всі потрібні маніпуляції, узялися за руки й заплющили очі. Довго чекали, але нічого не відбувалося. Зібравшись, ми вирішили, що замовляння не спрацювало, і розійшлися хто куди. Мабуть, духи таки прийшли й вирішили мені помститися.

Я вирішила будь-яким чином врятувати моїх друзів, але було вже пізно: корабель сховався за горизонтом. Довго блукала я навколо, але нічого не знайшла. Тоді й зрозуміла, що приречена на вічне життя в цьому безлюдному місці.

Минули роки –  і я вирішила викласти цю історію у свій блог, хоча… її ніхто ніколи й не побачить. Бо я таки потойбічна Мері.

Поділитися з друзями