Реакція на поразку

 – Дідусю, вигадай казочку!

Малий хлопчик з рум’яними щічками так любив дідусеві вигадки, що кожен раз з усією серйозністю, яку може собі дозволити дитяча безпосередність, зводив брові й нагострював вушка. 

– Про що б хотів? – старший розумів, що легше закласти правильну

 мораль у малого філософа через казки.

– Про красивий повітряний замок, який шкрябає кінчиком башти дах синього неба, а хмари розбиваються, наче хвилі, і здіймаються вверх. Якого кольору він буде, дідусю? 

– Білого? А може, краще попелясто-блакитного? Як калюжі прохолодної дощової осені. 

 – Чому столиця має бути такого кольору? 

– Кожен, хто там бував, пережив багато нещасть і пройшов довгий шлях, не плутай із раєм. Потрібно бути чесним, справедливим, добрим, відповідальним, терплячим, працьовитим, щоб піднестися. Але на такому конкурентному шляху можна забути про покарання. Бо всі люди боролися за місце під сонцем, а без жертв на війні неможливо. Це, мабуть, замкнуте коло, бо, досягнувши таких висот, хто захоче повертатися й нести покарання? Я думаю, що перші небожителі навіть падали зі столиці або сходили самі. 

– Може, вони не відчували безпеки? Ти ж сам сказав, що конкуренція дуже висока, серед таких успішних «людей» життя надскладне.  

– Ти маєш рацію: наступні небожителі почали вимуровувати собі храми, репутацію і дружбу. Таким чином підкладаючи собі соломки.  

– Зачекай, тобто люди, які радять спуститися з небес, просто дурні? 

– Якщо ти побудував замок у повітрі, ні в якому разі не треба втрачати і не цінувати свою працю, саме там він і повинен лишитися. 

– Але… Якщо я теж ніколи не відчуватиму безпеки? 

– Постав під споруду основи й більше не бійся  падати. Колись я пояснював тобі різницю між успішною і слабкою людиною. Я впевнений, ті, перші небожителі, поверталися туди знов і знов… 

Не встиг дідусь закінчити, як хлопчик згадав і закінчив за нього:

 – Бо їх відрізняє від звичайних людей реакція на поразку.