Ретроспективні схлипування. Закінчилося. Через скрипучі радіохвилі пролунав мій останній дзвоник. Однокласників — найкращих людей — розкидало по всьому світу…

Цей день. Його чекають ще з першого класу. Перед очима кадри минулого…
Подвір’я першої та єдиної 34-тої. Початкова школа, де п’ятирічна дівчинка щиро не розуміла, чого в неї не мамине прізвище. Часом діти жорстокі, але, на щастя, минулося й це. Вилазки й активності зміцнили Б-клашок. Досить монолітно ми потрапили в старше крило, а там… Компанії, перше кохання, суперечки — просто з космічною швидкістю змінювалося все. І запалення легенів через «Дракулу» холодною зимою, і прогуляні уроки в актовому залі, і найгарячіші дискотеки… А потім трапився злам. Я зрозуміла, що чогось бракує й зробила найкращий вибір у своєму житті — перевелась у ліцей.

Боже! Як це було складно: шалене навантаження, скажені ритми, дедлайни, сварки, відстоювання себе… але… Ви б знали, якими рідними всі стали. Не зважаючи ні на пандемію. Ні на війну… Ми були одне в одного. У мене з’явилася можливість активніше писати, знову грати в театрі, перемогти в шаленій кількості конкурсів. Шість днів на тиждень. Часом навіть на канікулах. На вільному відвідуванні та нескінченній кількості дистанційних уроків. З двома іноземними мовами. Надскладною математикою та хитромудрою літературою. У класі, що складався із двох суперечностей: історії та фізики. Контакт із 33 усесвітами. І ще величезним міжгалактичним вчительським колективом.
Але пролунав… Сьогодні за екраном монітора. Зовсім не в школі. Під час війни. Наш останній дзвоник. Люблю сильно!
31.05.2022

Поділитися з друзями