«Тату! Тату! – забігла в кімнату моя донечка Софійка. – А як ви з мамою познайомилися?»

«Добре, добре. Сідай зручніше – і зараз розповім, – відповів я своїй маленькій сирені.

Здається, сталося це ніби вчора. Бо той тиждень був сповнений казок і магії. Навколо все замело снігом, а мати пампушки для гостей пече, батько в макітрі мак розтирає новим, розписаним квітами макогоном. Кутя вже парує на столі. А з комину сіра стрічечка диму тягнеться. У куманець для гостей вино вже батько налив, яке мені так і кортіло скуштувати (хотілося трохи побешкетувати). 

І раптом хтось постукав у двері. «Я відчиню!» – гукнув. Підхожу, чую: хтось гарним мелодійним голосочком співає колядку. А попід тином ровесники стоять. Хлопці перевдягнулися на джур, натягли товсті й, напевно, важкі жупани. Але найбільше в око впала дівчина, котра й співала в костюмі кози. На біленькому пальтечку – дукач. «Мабуть, у мами чи старшої сестри позичила», – подумав я й побіг по цукерки для колядників. Виніс цілий мішечок, на прощання хлопчаки ще й гопак станцювали. Різдво всім принесло радість. 

Незабаром і наступне свято – старий Новий рік. Цього разу я вирішив не проґавити гуляння. З допомогою батька збудував вертеп, а мати ще й калиту спекла. Тоді ж удруге й побачив ту дівчинку знову. Через декілька років ми знову зустрілися з нею, потім усе частіше стали бачитися, адже вона переїхала в будинок навпроти. Так і розпочалася наша історія. Історія кохання».

«Як романтично й красиво!» – замріяно всміхнулася Софійка й побігла у своє лялькове царство. Мабуть, домріювати історію…

Поділитися з друзями