Теплий вечір липня. Сидиш на підвіконні біля відчинено кватирки й дивишся в далечінь. Тепле п’янке повітря огортає плечі, немов улюблена ковдра в зимну пору.  Долітають ледь уловимі приємні запахи вулиці: липа, придорожні квіти й вистиглий після денної спеки асфальт, який здається таким же яскраво-рожевим, як небо під обрієм. Заплющуєш очі – і поринаєш у згадки…

Біжиш спогадами, мов повітрям, як та білокрила птаха, спів якої ледь чутно крізь завісу пам’яті. 

Ось на цьому самому асфальті видно дівчинку з повітряним змієм у руках. Вона сміється дзвінко й трохи невміло регулює відстань, на якій її кольоровий друг летить.

А ось це вже не маленька дівчинка, а доросла дівчина. Поруч із нею – друзі, жартують, бігають, веселяться, падають, б’ються колінами об ледь теплий асфальт, а вона сміється так само дзвінко…

Інший спогад: та ж дівчина тримає за руку ще одну красуню. Вони закохано дивляться одне одній в очі, обіймаються і, так само тримаючись за руки, біжать мовби сонцю навздогін. 

Прокидаюся від спогадів, немов із літнього моря, дивлюсь униз, на той асфальт кольору вечірнього неба, і гадаю: де ж та дівчина тепер…

Поділитися з друзями