«Ще одна фотографія до колекції!» — радісно усміхаюсь я новому здобутку. Усе ж таки нічне місто — найкращий краєвид з усіх відомих.

Я поверталася додому, як завжди оминаючи нові вулиці, ішла старими провулками та побитими життям дорогам. Завітала до старої кав’ярні на зупинці «Вулиця Богдана Хмельницького». Придбавши улюблену каву з корицею, добігла до останнього тролейбуса до центру. Невідомо, скільки б я ще чекала, тож краще встану в центрі й пройдуся… Не дуже я й вагалася з цього приводу, але поберегти себе треба. Хто ж знає цих нічних гостей…

«Дівча, маску надінь, — попросив кондуктор. — Три гривні…»

Усі розуміють, що ці маски — як на вербі груші, але продовжують наполягати на своєму.

Доїхавши до кінцевої, із полегшенням зняла маску й покрокувала знайомою дорогою.

І все ж таки, яке прекрасне місто.. Кожна його деталь так і проситься до кадру на моїй ще не закінченій плівці. Та й барви осені заворожують, і помаранчеві ліхтарі, але…

Звичайна дорога. Звичайна вулиця. Та вперше залатана яма виявилася незвичайною: асфальт на ній був рожевим…

«Оце так майстри на всю голову! — розсміялася я. — Цей шедевр повинні всі побачити».

Сфотографувавши цю дивовижу, я радісно попрямувала додому. Це ж де таки бачили: на дорозі рожеве сердечко з асфальту! Хоч на сторінці анекдотів у газеті друкуй!» — підсміювалася нишком.

А на ранок я вже стрімко бігла проявити плівку, щоб швидше викласти цей шедевр у мережі. Кілька годин — і фото в мене. Виглядає навіть краще, ніж у реальності.

Надіславши фото в міську газету, виклала світлину в мережу, де заробила купу лайків: усім сподобалося дивовижне творіння. Ще кілька днів люди говорили про «серце нашого міста: рожевий асфальт», а я шукаю нові цікаві місця для фотографій. І знайду! Чекайте!

Поділитися з друзями