Малюю. Не руками – душею.

Цифра за цифрою: неоднорідні мазки встеляють полотно. Надворі волає голос смерті – сирени швидкої допомоги. Останнім часом вони стали чимось звичним… Хоча мене пересмикує щоразу, коли чую ці відголоски. Зупинилася коло сусіднього під’їзду. Лікарі вибігли: різанина. У часи пандемії карети приїжджають найчастіше за коронавірусними. Отже, щось серйозне. Із будинку винесли Сашка, його кров рожевими краплями залила асфальт. Видовище не для слабодухих. Моє полотно увінчав новий колір.

Ти про біль?

Зранку під вікнами було шумно. Чи то співали, чи просто кричали – не зрозуміло. Визирнула. А-а, от у чому справа: Митько освідчувався Марусі. Цю пару знав увесь мікрорайон: вони й горщики били, і з дому тікали, і на дах пробиралися, і в ліфтах стіни розмальовували! Цього разу теж не без інциденту. На асфальті красувалося велике рожеве серце й три важливих слова: «Я тебе Люблю».

На моєму полотні з’явилися нові кучеряві мазки.

Ти про почуття?

Увечері мені вдалося вислизнути на двір. Осінь була такою ж різнобарвною, як і моя картина. Смарагдовий, помаранчевий, жовтогарячий і… рожевий. Одяг вулиці всотав кров і фарбу лише за два дні, а вже став чимось символічним. Я простояла під під’їздом хвилин десять і думала:
«Рожевий асфальт… Ти про любов чи про біль?»

Поділитися з друзями