Гожда Вероніка

Мабуть, моя нова особистість з’явилася для тебе так само спонтанно і несподівано, як і для мене.

Вона була такою…іншою?

Не тією маленькою й пухкенькою, яка не може постояти за себе чи відмовити. Вона була настирливою, упертою і зухвалою. Мабуть, тому ми так і не змоги порозумітися..

Ти знову приходиш додому заморена. З надією йдеш на кухню, але знову бачиш немитий посуд і безлад у вітальні. А я сиджу… в телефоні. І ми врешті сваримося… Знову і знову! Ти кричиш, я кричу… Бо ти хочеш прийти додому, де все зроблено! Помитий посуд, готова тепла вечеря, виконане домашнє завдання. І щоб ніхто не гелепенив. А я хочу прийти, зробити домашнє й займатися своїм: слухати музику, читати, дивитися відео й, головне, щоб ніхто тебе не чіпав і не кричав.

Але я все одно знаю: поки посуд не помию, ніхто мене не лишить в спокої. Та й ти знаєш: поки кричиш – ще більш не хочеться робити те, що просиш. Ось таке замкнуте коло виходить..

Але я знаю, мамо. Знаю, що в глибині душі, навіть коли сердишся, коли кричиш, любиш мене й не хочеш ображати! Я це знаю. І ти, мамо, знай! Навіть коли я кричу, не мию посуд, не слухаюся, ображаюся, у найглибшій глибині душі, усе одно люблю й любитиму тебе!

Емоції і почуття – складна штука. І дуже важко розібратися в тому, що ти відчуваєш. Тож пробач мені, будь ласка, пробач за те, що ображалася, пробач за те, що могла образити тебе чи зробити боляче! Пробач, що не мию посуд і не завжди допомагаю з прибиранням.

Мамо, почнімо все спочатку, розберімося в наших емоціях! Так, я вже не буду тією маленькою дівчинкою, стану кращою, принаймні старатимуся!

«Я люблю тебе», – ці слова іноді так важко сказати! Та я намагатимуся  говорити тобі це частіше. Бо воно так і є!

Поділитися з друзями