Уявляєш, а ми вже давно з тобою ведемо розмову (може, рік чи два — не суттєво). Щоразу посилаю думки нейронами й сподіваюся, що ти вловлюєш сигнали мого маяка. Знаєш, а я без страху можу розповісти тобі все (від розпорядку дня до теорії квантового безсмертя). Але єдине, що викликає на тілі перманентні мурашки, це будь-яке слово, кинуте в процесі нашої розмови. Твоє реальне слово. Ти можеш спитати про восьминога, про сни, які бачу ночами (це абсолютно не стосуватиметься теми й виглядатиме максимально кострубато, але саме цей набір звукових вібрацій дає мені можливість зрозуміти: ти все ж таки чуєш). 

А я з іще більшим завзяттям розповідаю, як нерівномірно падало світло на чоло того хлопця, як танцювали тіні під карамельними ліхтарями, як жадібно вдивлявся світ у зіниці маленької дівчинки. Розумієш, ми ще не прожили повноцінного життя, тож ділитися такими дрібничками — велике щастя (принаймні для мене)…

Повір, планую колись вийти за межі нейронів і писати тобі паперові листи, додаючи в кожний ніжний гербарій. Обіцяю, що вивчу мову квітів і розповідатиму тобі про почуття, назви яких стерлись у світових словниках. Сумлінно робитиму це знову й знову, поки не дочекаюся твоїх перманентних мурашок. А поки — вмикаю ясніше маяк думок і тихо молюся, щоб ти не забула, як вмієш ловити його сигнали. Бо…

 

P.S. Я досі страшенно боюся сказати тобі щось словами, але згодом, сподіваюся, навчуся.

Поділитися з друзями