Сад земних насолод

Дивовижне трапляється й у реальному житті. Але мало кому дано це бачити…

– Я наче на небесах. Я бачу своїх батьків, вони виглядають такими щасливими! У них є для мене подарунок. Цікаво… Дайте скоріше глянути! Це кіт, такий милий і красивий! Темний, як глибока ніч. Він мій найкращий друг, мій єдиний друг…

– Сьогодні п’ятниця, батьки покинули хату. Тітка піклується про мене. Нам так весело!..

– Зараз вечір понеділка. Я граюся з котиком, але мені чомусь неспокійно… Потворна істота за моїм вікном. Вона кличе мене в густий темний ліс. Я бачу яскраве світло крізь дерева. Я біжу все далі й далі, ближче до голосу….

Вона бігла ніби скажена, але чомусь не  дісталася мети, упала на мокру після дощу землю  й заплакала. Кіт пригорнувся клубочком до дерева…

– Ру, ти чуєш мій голос? Я рахую до трьох  – і ти прокидаєшся. Один, два, три…  – промовив лікар.

Дівчинка прокинулася не у своєму дитячому ліжку. Цікаві картини на стінах, кахляна підлога та металеві двері. Вона поглядала на кімнату, але все чомусь здавалося таким знайомим, ніби вона тут не вперше.

– Дівчинко, з тобою все гаразд? – запитав лікар.

– Так, тільки поясніть, чому я тут? Де мої батьки, мій кіт? –  Дівочі очі помутніли. – Негайно відпустіть  мене!

– Усе налагодиться. Це частина терапії.

– Усе стане краще одразу ж, як я покину це потворне місце. Адже я не божевільна!

До кімнати зайшла медсестра.

– Що нового, лікарю?

– Нічого. Ті ж видіння, що й раніше…

– Ми підібрали для тебе нові ліки. Ти більше не бачитимеш жахіть, відчуватимеш спокій, краще спатимеш, – промовив лікар до дівчинки.

Ру неохоче проковтнула маленьку червону пігулку. Вона відчувала себе сонливо, а пригнічене світло в її палаті підбивало на довгий відпочинок. Вона впала на твердий старенький матрац і задрімала. Кожен раз бачила яскраві химерні та подекуди навіжені сни, але останнім часом вони змінювалися на потворні, терзаючи душу маленької дівчинки.

– Стережися, Ру… – прошепотів знайомий голос. Якщо ти покинеш будинок божевілля, я знайду тебе, спіймаю й поверну назад до нього! – у темряві промайнула постать чудовиська, того самого, що нестерпно кликало до лісу. 

Раптом дівчинка почула голосне нявчання:

– Ру, пігулки допоможуть тобі втекти! Я чекатиму на тебе вдома, з мамою, – промовив кіт. Вона хотіла пригорнути його, але потужне бажання розбудило дівчину.

– Я повинна вибратися звідси! – Ру огледіла кімнату, але побачила тільки два забиті дерев’яними дошками вікна й розкидані іграшки. – Це не мої іграшки. За дверима, мабуть, ще хтось мешкає.

Вона увійшла до наступної кімнати й побачила на ліжку хлопчика.

– Як справи? – поцікавилася обережно Ру.

Відповіді не було.

– Підкажи, де знаходиться вихід.

– Ти сьогодні вже йдеш? – запитав сусід.

– Так, якщо зможу непомітно прослизнути. Ти допоможеш?

Марк у лікарні лежав уже другий тиждень, то й розповів про розташування чорних виходів. Але дівчинці все ніяк не вдавалося зостатися наодинці. Тільки одного разу поталанило.

 Одного вечора чергувала юна медсестра. Дівчина боялася, що вона помітить утікачку, але думки про зустріч із рідними зігрівали її маленьке серденько. Раптом медсестра різко підвелася, узяла ключ та пішла сходами.

  Ру миттю побігла до центрального виходу й під гучний шум сирени вибігла на двір.

– Я повинна дістатися лісу! – повторювала утікачка й бігла щодуху.

Й ось уже вдруге їй довелося зустрітися з величним та темним місцем.

– Ще трішки і… Хоч би охорона не знайшла моїх слідів.

Густий захаращений ліс навіював тривогу й смуток. Гілки дерев-велетнів, ніби волосся, ховали темне небо. Дмухнув сизий вітерець, густе волосся дівчини заважало їй впевнено просуватися. Вона покладалася на свій гострий слух. У кущах неподалік побачила світло. Ру підходила ближче й сама до себе промовляла:

– Моя вперта зацікавленість! Але мені вона подобається, адже як тоді пізнавати щось нове?

     Розсунувши кущі, Ру побачила світлу, ніби шовкове мереживо, істоту, не схожу на ті сни, що останнім часом бачила. Вона не мала крил чи німба, але була схожа на справжнє ангельське створіння. Довге біляве волосся зачіпало кожну гілочку, міцно тримало в полоні. Істота виглядала знесиленою, але живою.

– Що ти таке? – поцікавилася Ру.

Істота не відповіла, лише тремтячим голосом промовила:

– Моє волосся… Воно є  карою пекельною!

Дівчина не мала при собі нічого, окрім старої сімейної фотографії, пари рожевих шпильок і…

– Гребінець! Знайшла! – радісно скрикнула дівчина й хутко узялася  визволяти те янгольське волосся.

– О милосердна душе! Дякую! – промовило небесне створіння. – Я є Хеманом  – ангелом втраченого Раю та хранителем думи Божої. Принеси ж мені цілющої води із священного джерела та дай удосталь напитися!

І справді, позаду виднівся дерев’яний колодязь. Ру опускала відерце все глибше, але чомусь так і не діставалася рівня води. Вона заглянула в темний тунель. Стара мотузка ледве тримала худорляве тіло Ру й раптом усе ж таки обірвалася. Усе відбулося так швидко, що дівчина навіть не втямила, як стрімко, пробиваючи пориви вітру, летить в невороття…

Примарний стан

Ми часто падаємо. Але, подолавши біль, завжди встаємо… Мусимо вставати…

– Дорога матусю, ніколи не покидай мене!

– Не плач, люба. Твоє серце чисте, лише мозок мучиться.Ти повинна залишитися й піти своїм шляхом. Не піддавайся спокусам, що переслідують тебе.

– Мамо, не покидай мене, будь ласка!

– Зовсім скоро ти це зрозумієш……

Прокинулася дівчина не в сирій копанці. Вона лежала на пухкій траві й поглядала на божественну ідилію, що оточувала її. Здавалося, що це  глибокий сон. Коло неї витало те ж створіння, що назвалося Хеманом. «Тоді це все ж таки моя реальність?» 

– Ти не повинна знаходитися тут, дитино. Ти не маєш знати про наше існування.

– Я шукаю шлях до сім’ї. Повинен же бути спосіб вибратися. Скажіть мені: я померла?

– Померла? Що це ти маєш на увазі?

– Це стан, коли ти більше не існуєш. Знаходитися тут божевільно, я наче… померла.

– Смерть  – відсутність любові. Якщо не любиш  – ти вмираєш. Навіть якщо тіло продовжує рухатися..

– Я спантеличена. Я хочу до батьків, у свій рідний дім, у місце, де співає серце.

– Існують речі, які  я не можу зробити. Але допоможу тобі знайти вихід у людський всесвіт. Ти врятувала моє життя, тому я маю віддати тобі честь. Такий мій обов’язок. Я супроводжуватиму тебе до таємних дверей, що віднесуть тебе додому.

 Людське дитинство 

 Дівчинка простувала за янголом. Усе здавалося таким незвичним. Вона розглядала кожну деталь і все більше піддавалася чарам Саду. Десятки міфічних істот і звірів.

– Жираф! Чекайте… Він не схожий на справжнього.

 Дивно, якась суміш леопарда з верблюдом мало нагадувала довгошию тварину.

 Неподалік стояла тонка рожева споруда, прикрашена вигадливою різьбою, що віддалено виглядало як готичний табернакль. Купи каменів, що виблискували в твані, так само, як і фантастичні звірі полонили своїми дивами уяву дівчинки.

 Великий простір саду був заповнений духами, що ласували велетенськими ягодами та плодами, гралися з птахами й тваринами, хлюпалися у воді. Вершники довгою вервечкою, як на каруселі, скакали навколо озера. Кілька фігур із ледь помітними крилами ширяли в піднебессі. Вони були дещо схожими на Хемана. Небесні пастухи випасали хмари.

Безтурботні веселощі, що панували в цій Реальності, підкреслювали її ясним, рівномірно розподіленим по всій поверхні світлом, відсутністю страждань , яскравим, насиченим колоритом. На тлі трави та листя, подібно до дивовижних квітів, виблискували бліді тіла мешканців саду, що виглядали ще білішими поруч з кількома чорношкірими фігурами. Усе  здавалося таким невинним. Позаду фонтанів та будівель, що оточували озеро, усіма кольорами переливалися  веселки, на горизонті виднілася плавна лінія пагорбів, що поступово танули. 

– Зовсім скоро ми ввійдемо  до наступної Реальності, – попередив Янгол.

– Яка вона?

– Це зараз не важливо. Там  знаходяться двері, що ведуть у Людський Всесвіт. Ти повинна бути обережною. Загроза чекатиме в будь-який час, тому ми повинні просуватися перекопами та ярами, щоб зостатися непоміченими.

Музичне пекло

– Ліс  – це невидимий прохід крізь наші реальності. Тут ти зустрінеш потворних чудовиськ, які не проти поласувати тобою. Вони не дуже розторопні, проте не варто їх недооцінювати.

Це місце відрізнялося від тієї непотьмареної райської атмосфери. Усюди панував хаос. Але воно не зовсім було схожим на дитяче уявлення Пекла. Нормальні людські  взаємозв’язки, що колись існували у світі, а звичайні відчуття повсякденного життя, розростаючись до жахливих розмірів, перетворювалися  на знаряддя для  тортур. Вони ніби відображали всі ті принади, що Ру побачила в Саду, у природньому вигляді.

   Лунала якась пригнічена мелодія з велетенської арфи, а виконував її хор темних душ на чолі з регентом-монстром з риб’ячою головою. Здавалося, що вона завжди супроводжуватиме грішників. На замерзлому озері душі були змушені незмірно ковзати на хитких санях. Ці образи змушували по-іншому зрозуміти вираз «по тонкому льоду». На крутому пагорбі вони, як мошкара,  зліталися  на світло ліхтаря. Дивна істота з пташиною головою та великим напівпрозорим міхуром поглинала грішників. 

Серед всього цього свавілля дівчина раптом помітила своє пекельне відображення. Біля підніжжя пагорба, поруч із вогнищем, сиділа копія Ру. Дівчина не змогла стримати зацікавленості й підкралася ближче.

– Твій мозок знову грає з тобою? Твої батьки обіцяли піклуватися про тебе. Прийди до тями, Ру, ти оточена зрадниками. Зараз я єдина, хто в тебе є. Я завжди на твоєму боці.

– Що ви маєте на увазі? – приголомшена, спитала дівчина.

– Залишся тут, зі мною. Я відведу тебе до духовного Саду,  ти більше не відчуватимеш себе самотньою.

Відображення відбивалося в дзеркалі, але там  несправжня Ру поринала в обійми демона, того самого, що кілька років поспіль намагався відібрати світло з її життя.

– Я знаю, хто ти. Не роби вигляд, ніби нічого не трапилося. Це не справжня Я. Це копія. Я більше не дозволю себе обманювати! – скрикнула Ру.

 Щастя і скло — які вони недовговічні

І ось уже Ру із янголом стояли коло непримітних дверей. За ними здіймалися сходи, що відкривають шлях до людської землі.

– Правда прийде до тих, хто шукає. Твій шлях до істини безконечний. Дівчино, ти живеш в суспільстві, що повернулося до тебе потилицею. Ти занадто слабка для правди… І сильна, щоб відпустити її! – такими були останні слова Хемана.

Ру навіть не встигла висловити свою вдячність за допомогу, як двері зачинилися. Залишився лише єдиний шлях  – нагору.

– Нарешті я побачу своїх батьків і любого котика. Я так давно цього чекала!

– Не вірю своїм очам. Це ж моя рідна вулиця.

Було вже, певне, зовсім під ранок. Поблідла місячна скибка висіла низько над сірим імлистим обрієм…

Коли двері батьківської оселі відчинилися, Ру побачила те, заради чого пройшла крізь тугу і біль, смуток і терзання. Її серце співало заспокійливою мелодією. Воно більше не було проявом бажань пітьми, а почуття, що текли з очей, були насолодою…