Старі колії загубилися в заплутаних лісових стежках. Збираю росяні зірочки на холодному нічному небі, ховаючись серед поля втомлених диких маків. Вони проростають прямісінько з людських сердець, палаючи пломенистим вогнем. Обпалюють мої руки холодом й обплітають вуста медовим сном.

Мрію знов прорости крізь залізо, крізь покинуту мрію й загублену думку… Пишу листа бузковим чорнилом на безликому камінні, звертаючись до тебе, людино з останнього вагону.

У подорожі до кращої долі знайшла тебе…

Спакувавши в валізу лиш порожнечу, придбала новісінький квиток до кращого. Кращого світу, у якому забуду минулі дні. Ти люб’язно попросив допомоги, заповнюючи старий, пошарпаний альбом. Художник моєї долі… Твоє серце стало найяскравішою квіткою, серед мільйонів пророслих крізь сталь того самого вагону…

 Прочитаєш ці рядки крізь сльози того самого нездійсненного кохання, що подарує мені сон.

– Знайди мене під товстою ковдрою лісового озера, відшукай пишне волосся в заростях очерету, а вицвілі очі в квітах червоної бузини…

Поділитися з друзями