«Вона була неактивною учасницею спілки й ніколи не прагнула до бою. Війна не оминула її: дівчина загинула, ставши частиною нового тоталітарного світу. Ніяких відомостей не збереглося», – виблискувала вирізка з газети.
Так обірвалось життя дівчини, про внесок якої не оголошують урочисто в часописах, на її честь не складають дифірамби. Люди просто забули. Вона стала відлунням минулого…
Проте історія Нелі К. — не загублена у віках казочка. Це те, що залишається похованим під попелом війни. Реальні жінки, справжні лікарки, які працювали в пеклі боїв, загоювали рани пацієнтів, поки власне серце тихо стікало кров’ю. Тисячі імен, зафіксованих у списках міжнародних організацій, у маргіналах волонтерських щоденників чи рядках некрологів у газетах, стали прототипом головної героїні моєї розповіді.
Нелі осягнула війну з іншого боку, прихованого від сторонніх очей. Працюючи лікарем, вона бачила, як люди втрачали єдиний дарунок Бога – життя. І для Нелі стало очевидним, що війна – це завжди кровопролиття. Ти не переможеш, якщо не використовуватимеш методи противника. Ти не залишишся чистим і невинним янголятком… Але дівчину ніхто не розумів. Подумаєш, лякливе дитя, яке дає поради генералам. До таких не прислухаються: вони стають пилом під ногами “дорослих”. Спільнота вимагає проповідувати гасло ненасильства. Тоді як змінити моральні орієнтири, якщо ми перетворимося на таких же озвірілих нелюдів?
Нелі не відчувала себе живою. У якийсь момент усе це перетворилося на безглузде існування, яке хіба що приносило користь іншим. Але почуття та емоції не зʼявлялися більше на змарнілому обличчі. Такою була панівна мораль: ти не маєш жодного права бути щасливим, доки хтось гине на війні.
Нелі часто зверталася до Всевишнього, але Він, мабуть, не чув її благань. Урешті-решт усвідомила: Йому нема ніякого діла до цих метушливих створінь, загублених у власній гордині. Так, іноді наші бажання втілюються, але тільки тому, що вони збіглися з волею Бога.
Нелі часто думала про свій покинутий дім. Насправді це було схоже на роздуми про смертельно хвору рідну людину. Ти вже точно знаєш, що її від вічності відділяють секунди, іноді – дні, тижні. Але цього часу мізерно мало для того, щоб змиритися. Ти однаково будеш плекати в душі надію. Так і з рідною домівкою… Вона розуміла, що з кожним разом усе менше шансів повернутися назад. Дівчина здригалася від повідомлень й активно контролювала ситуацію в місті. Але чи допомогло б це їй? Навряд чи.
Сповнена постійного душевного болю, переживань, страждань, дівчина не помітила, як втратила весь спектр щасливих емоцій. Хіба таке було? Можливо, у минулому житті. Спускаючись щодня подумки в царство Аїда, дівчина звикла до смерті. Та стала її мовчазною тінню – тепер від Нелі постійно віяло холодом.
Так, крок за кроком, страх перед щастям перетворив Нелі на сіру копію тієї веселої дівчини. Вона перестала дивитися в дзеркало. Здавалося б, що можна побачити в шматку скла? Очі. Провідники душі, які демонструють внутрішні рани, найпотаємніші закутки серця. Нелі не хотіла бачити, що стало з її нутром: вона бажала зберегти на краєчку свідомості той образ щасливої людини, не обтяженої війною…
Ви, напевно, думаєте, яке відношення має образ занедбалої свій внутрішній світ Нелі до реального життя? Та насправді це не поодинока вигадка. У Нелі тисячі облич, і всі вони живуть серед нас. Доля, яка спіткала головну героїню, огортає вуаллю печалі й смутку дітей, дорослих і навіть природу. Здається, ніхто не має права бути щасливим, доки десь гине чийсь син, брат, чоловік або дружина. А й справді, чи маємо ми такі привілеї?
Поняття «щастя» під час війни нагадує чийсь злий жарт. Будь-хто обов’язково замислиться: «А чи маю я право радіти й святкувати свій день народження, поки хтось гине на фронті?», «А чи можу я зробити себе щасливою, купивши нову сукню, доки десь над труною свого сина проливає гіркі сльози матір?» Такі питання розривають душу на маленькі шматочки, які впиваються в серце і змушують картати себе за будь-який прояв усмішки. Хіба це не зрада?
Зараз дуже багато людей продовжують жити, працювати на благо країни та її майбутнього, але їхня душа давно лежить під руїнами домівок і спогадів. Точнсінько, як у Нелі. Іронічно, справді?
Ця історія – дзеркало дійсності. Я хотіла показати, що образ дівчини узагальнює те внутрішнє спустошення, яке війна залишила по собі в кожному з нас. Щастя стало чимось на кшталт забороненого плоду з Едемського саду. Тож чи маємо ми право не просто виживати, а насолоджуватися буттям?
Існує багато експертних думок із цього приводу. Психологи запевняють, що жити для себе – це найправильніший варіант з усіх. Проте суспільна мораль та осуд грають ключову роль у наших діях. Ти завжди залежатимеш від думки оточення. Я вважаю, що щастя – не зрада, а доказ нашої незламності. Ми маємо цінувати кожну мить, дану нам захисниками, які щохвилини, щосекунди боронять Україну. Адже вони жертвують собою, аби нація знову навчилася жити. Щасливі емоції – не гріх: вони показують, що ми ще не програли, ще стоїмо. Це насамперед боротьба із собою за право залишатися людиною навіть тоді, коли світ навколо руйнується. Бо щастя – зброя проти темряви, яка хоче зламати нас ізсередини.

Поділитися з друзями