Її складно забути. Вона має струнку поставу й відмінний смак. Часом здається, що вогню її очей вистачило б на електростанцію. Свої руки завжди тримає в рукавицях — не переносить холоду. А коли ми говоримо про щось — найбільше хочеться жити. 

Мала одну-єдину невиправну звичку — усміхатися (ви б бачили ті ямочки!). Хоча була ще одна: коли я сідала за черговий рукопис, вона мугикала щось про «плач і свободу». Ніби їй ніколи не боліло. Проте я бачила шрами на руках. На колінах, спині, шиї. Але вона просто знала «за що і чому». Тому мала сили. І коли на 300 день я подумувала кинути писати, любов стрепетнулася: «Твій біль важливий… передай їм усе!». Я розплакалася й дописала…

Поділитися з друзями