О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Ліна Костенко

 

Там, в обіймах неба світився Київ. Перед ним, кажу мамі, розстріляний знак. «Тут вбивали людей, доню. Це ще не найстрашніше, що я тобі показую». У ту секунду почалася тривога. Я вже знаю, що то не іграшки. Лише металеві конструкції лишаться при дорозі. У кращому випадку: одна чи дві згорілі машини. Дощова смута наповнює змертвілу картину на фоні бігборда: «Відбудуємо країну разом». Мій покоцаний прапор майорить на вітрі. Як же хочеться то бачить востаннє під тривогою…

Поділитися з друзями