Маленький промінчик вранішнього сонця лоскоче моє сонне обличчя, нашіптує приємності на вухо, куйовдить волосся й ніжно цілує в скроню. І так не хочеться прокидатися, залишати прекрасний світ снів, у якому ось-ось принц на білому «шевроле камаро» повинен буде врятувати мене від злого Дракона – купи домашніх завдань, які щодня намагаються заточити в страшну темницю. А вчора ввечері що творилося!

Спочатку Дракон тихо манив: “Та тут тільки віршик і все!” А підійшла ближче – цап! – і ти вже в кайданах сидиш. Плакати хочеться, бо там: чотири параграфи з історії, вісім номерів з алгебри, повторити “Кайдашеву сім’ю” та “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, контрольна робота з української мови та все той же нещасний віршик із зарубіжної літератури. Якби зібрати все у валізку й полетіти кудись дуже далеко! Наприклад, на Балі. Ох, Балі… 

Кхм-кхм… Реалії поруч…

Так, день обіцяє бути “цікавим”. Але не час розкисати! Розправила плечі, насупила брови, подумки веліла поводити себе впевнено, набралася мужності й, як справжній лицар XXI століття, тихенько відчиняю двері, сто тридцять п’ять разів прошу вибачення, на носочках проходжу до свого місця, намагаюся максимально злитися зі стільцем і докоряю собі, що не вибачилася в сто тридцять шостий. Зникнути разом з стільцем не виходить, зате отримати наганяй від учительки… Так, отримайте, поставте підпис! 

Увесь день проходить повільно й трішки похитуючись. Дякую Богу, що хоч не спіткнувся й не протаранив головою асфальт (як це частенько буває вгадайте з ким). 

Дорогою додому роздивляюся у вікні автобуса перехожих, будинки й яскраві краєвиди. Неодмінно роблю фотографію й знову поринаю в миготіння пейзажів і приємну мелодію в навушниках. І саме в цей момент здається, що весь світ зупинився, а ти просто летиш повітряним експресом до станції “Щастя” й залишаєшся там назавжди. 

Якщо ви запитаєте мене:” Так з чого ж воно зіткане, те щастя?”, то я з легкістю відповім: з обіймів, усмішок і поцілунків у щоку, із солодощів, суші й бабусиного узвару, зі слів підтримки від рідних; зі сходу та заходу сонця, місяця та, звичайно, зірок; із року, класики і поп-музики; з прогулянок у лузі, вздовж алеї та просто повз будинки. 

Щастя зіткане з кожної миті нашого щодня. Абсолютно з усіх почуттів, що вихором здіймаються в душі. І веселих, і не дуже. 

Ми звикли поділяти світ на чорне – негаразди – та біле – радість – і, звичайно, не вважати темну смугу однією з тих, які міцно вплетені в поняття “щастя”. Але як без них віднайти ту світлу радість? Може, узагалі є тільки червоне, або жовте, або синє? А того забарвлення зебри може й не бути? 

Ось що я вам скажу: тільки на фоні чорного можемо побачити біле. Тільки на тлі негараздів чітко розуміємо радість. Тільки одна відповідь задовольняє наше постійне питання: щастя зіткане з митей життя. 

Поділитися з друзями