Зранку, у теплі літні дні, коли туман ще не розсіявся, а роса приємно лоскоче шкіру ніг у траві, я виходжу надвір та споглядаю, як крізь серпанок сходить Сонце, як хоче обійняти сестрицю Землю, окутати її своїми ніжними руками-промінчиками та розбудити сонні голівоньки квітів. За цим так цікаво спостерігати, що навіть не хочеться відводити погляд. 

І крізь пелену природи розумієш, наскільки безтурботне твоє життя… Це нагадує дитинство; твого першого домашнього улюбленця, який треться  мокрим від молочка носиком та мурчить від задоволення; мамині теплі обійми, батькові ігри в хованки та появу нового життя в родині – братика. 

Навіть у тяжкі моменти шукаєш позитиву. Виходиш на ґанок увечері та бачиш танок, який відволікає від проблем: танок блищаків. Вони кружляють у піруетах та адажіо, уподібнюючись до зір, які вкривають нічне полотно. Де-не-де сопе молодий вітерець, який ще недавно кружляв листя старої шовковиці та розповідав їй про геть усе, що чув.   

Більш за все я люблю природу. За її неповторність та роздуми, які вона щедро навіює.

Поділитися з друзями